Соціальна структура суспільства в Україні в XVI ст.

     Українське суспільство ХV-ХVІ ст. було неоднорідним та строкатим. Його основними станами були шляхта, духовенство, міщани й селяни. Стани відповідали соціально-правовим групам людей, які відрізнялися між собою майновим становищем у суспільстві, а також різними правами й обов’язками.

Привілейовані стани

Вершину панівного стану — шляхти — посідали удільні князі Рюриковичі та Гедиміновичі. Вони становили замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності або найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки, Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат-повітовників».

До середньої і дрібної шляхти належали зем’яни, панцирні слуги й бояри. Це була залежна від князів і панів верства, представники якої здобували шляхетство та право на володіння землею, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

У 1528 р. було проведено «попис земський» (перепис шляхти). Посилання на цей «попис» стало відтоді доказом шляхетства. Водночас поняття «зем’яни», «панцирні слуги» та «бояри» замінили на єдине — «шляхтичі». Ті, за ким шляхетство не було визнано, втратили права на привілеї та злилися із селянством.

Права і привілеї шляхти були закріплені прий­няттям збірок законів — Литовських статутів. Перший Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів — князів і панів, що володіли містами, містечками й величезними землями за спадковим правом, підпорядковувалися лише великому князю та мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив обсяг прав служилої шляхти, зрівнявши її з магнатами. Шляхта отримала можливість долучатися до управління державою завдяки участі в роботі по­вітових сеймиків (місцевих станово­представницьких органів) і великого Вального (загального) сейму.

Привілейованим станом українського су­спільства було духовенство, що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділя­лося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи тощо), які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литов­ських і польських королів, та нижче парафіяльне духовенство.

Напівпривілейовані й непривілейовані верстви населення

До напівпривілейованого стану належали міщани, що мали привілеї на міське само­врядування, окремий становий суд, заняття ремес­лами й торгівлею. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належали цехові майстри й більшість купецтва.Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.

Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, яке на­лежало до непривілейованого стану. Слуги бу­ли особисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю та звільнялися від інших повинностей. Від селян ­слуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима.