Радянський партизанський та підпільний рухи в Україні в роки німецько-радянської війни
Напад нацистської Німеччини на СРСР застав вище партійно-радянське керівництво у Москві непідготовленим до усвідомлення реалій тогочасного міжнародного становища, а збройні сили країни – в стані масштабної реорганізації та технічного переоснащення новими видами бойової техніки. В умовах відступу Червоної армії на основних стратегічних напрямках у Кремлі після першого тижня жорстоких боїв, нарешті, усвідомили, що агресія Німеччини – це не широкомасштабна провокація, а справжня війна і що на тому етапі ворог виявився сильнішим за СРСР. Тим часом, як свідчив досвід більшовиків, ефективним засобом стримання й виснаження сил агресора мала стати партизанська боротьба в тилу ворожих сил на тимчасово окупованій території.
Під тиском свого оточення Й.Сталін лише 29 червня 1941 р. погодився на оприлюднення директиви РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним організаціям прифронтової смуги про перебудову всієї роботи на воєнний лад. У цьому документі одним із найважливіших завдань визначалося створення на окупованій території оперативних загонів та диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни й створення нестерпних умов для агресора і його пособників. 18 липня зазначену директиву було доповнено постановою ЦК ВКП(б) про організацію Опору в тилу німецько-фашистських військ. У ній партійні організації зобов’язувалися надавати партизанській боротьбі “найширший розвиток та бойову активність”.
Таким чином, уже в перші тижні війни вищі ешелони влади в Кремлі заклали основи організованого руху опору на тимчасово окупованій території Радянського Союзу, політичне й ідеологічне керівництво яким взяла на себе комуністична партія. Пізніше, внаслідок дій нацистської окупаційної адміністрації, цей рух зімкнувся з постійно зростаючим антифашистським опором місцевого населення і переріс у справжню партизанську війну або ж, за словами К.Клаузевіца, в “народну війну”, “.котра руйнує, як повільно жевріючий вогонь, основні підвалини ворожої армії”. Як показали перші місяці війни, для організації широкомасштабного та ефективного руху народних месників ні партійно-державне керівництво СРСР, ні органи держбезпеки, ні військове командування виявилися фактично не готовими.
Внаслідок не вирішення питання про централізацію керівництва партизанською боротьбою на тимчасово окупованій території, організацією озброєних загонів займалися паралельно, фактично незалежно одні від одних, партійні організації (ЦК національних компартій, обкоми, міськкоми і райкоми партії), органи НКВС (наркомати внутрішніх справ союзних республік, їхні обласні, міські та районні відділи), військові ради і політуправління фронтів, політичні й розвідувальні відділи армій. Координація їхніх зусиль та дій на вищому партійно-державному чи військовому рівні була відсутня.
Партизанський рух 1941-1944 рр. на тимчасово окупованих фашистами теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це в свій час визначила радянська історіографія, три періоди.
Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) й до кінця листопада 1942 р., тобто до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом. Той період характеризувався відсутністю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими й диверсійними діями його учасників, створенням із значним запізненням системи спеціальних штабів для централізованого управління силами останніх, організації їх діяльності в інтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпіричним шляхом проходило становлення форм внутрішньої організації та структури партизанських сил, оптимізації їх чисельності, вироблення власної тактики. У зазначений період бойові дії учасників руху опору мали переважно розрізнений характер, спостерігалася відсутність взаємодії між їх окремими загонами, епізодичними були диверсії на комунікаціях гітлерівців.
Суспільно-політичне становище в той період на тимчасово окупованих територіях СРСР позначалося поступовою зміною настроїв переважної більшості населення, яке, внаслідок репресій нацистів, позбавлялося ілюзій щодо можливого співіснування з окупантами і схилялося до форм активного опору їх політиці.
Хоча у розпорядженні дослідників немає достовірних документів, але, за свідченням учасників тих подій, традиційно вважається, що 30 червня 1941 р. після наради в Центральному комітеті КП(б)У було створено оперативну групу на чолі із секретарем ЦК із кадрів М.Співаком для організації підпільно-партизанської боротьби у тилу противника й керівництва нею. Від політбюро Центрального комітету КП(б)У цією ділянкою роботи опікувалися секретарі ЦК М.Бурмистенко та Д.Коротченко. Зазначена вище група координувала свою діяльність із 4-м управлінням Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР і військовими радами Південно-Західного й Південного фронтів.
Як згадував колишній начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР) Т.Строкач, створення перших його загонів в Україні розпочалося з 5 липня 1941 р., коли стався стрімкий прорив німецьких танкових та моторизованих частин на київському напрямку. Перші дії партизанів у тилу фашистів мали місце в липні-серпні 1941 р. на території Житомирської й Київської областей, у зоні дислокації Південно-Західного фронту.
За деякими даними, за період із червня по вересень 1941 р. НКВС УРСР підготував та перекинув у тил ворога 122 загони народних месників чисельністю 5,8 тис. бійців. На 1 жовтня 1941 р. в областях України, за відомостями ЦК КП(б)У, було сформовано 738 партизанських загонів (26 257 бійців) і 191 диверсійна група (1374 особи). Разом із тим несприятливий перебіг бойових дій на фронті, коли радянські війська терміново залишили західні області, фактично зірвав заходи щодо розгортання у цьому регіоні руху Опору. Хоча в липні – вересні 1941 р. туди було перекинуто через лінію фронту 37 озброєних загонів (понад 550 чол.) та 233 організатори підпілля, більша частина з них не зуміла розгорнути своєї діяльності, розпалася або була ліквідована фашистськими контр розвідувальними органами. Серйозною перешкодою на шляху організації радянського партизанського руху у Західній Україні стала ОУН С.Бандери, яка користувалася широкою підтримкою місцевого населення.
На хід партизанської боротьби в УРСР у 1941 р. негативно вплинула швидка окупація переважної більшості її території військами німців й їх союзників, що не дозволило радянській владі провести в життя низку заходів із розгортання руху Опору. Крім того, загравання німецької окупаційної адміністрації в липні – вересні 1941 р. з місцевим населенням – звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання україномовної преси, перепоховання жертв терору НКВС – помітно обмежувало його участь у створенні партизанських загонів.
Після поразки німецько-фашистських військ під Москвою в грудні 1941 р. і загального наступу Червоної армії взимку 1942 р. намітилась активізація партизанського руху. В Україні особливо вдало діяли об’єднані загони С.Ковпака, І.Копьонкіна, О.Сабурова, О.Федорова, інших командирів. За даними НКВС УРСР, за період з 1 серпня 1941 р. по 1 березня 1942 р. українські партизани знищили 1652 об’єкти військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати противника в боях та диверсіях оцінювалися більш як у 12 тис. солдатів і офіцерів, власні – майже в 600 бійців.
Незважаючи на певні позитивні тенденції у розвитку партизанського руху, стан збройної боротьби в тилу німецько-фашистських військ ще не відповідав тим завданням, які ставилися вищим партійно-радянським керівництвом. Учасникам руху Опору протистояв вмілий і фахово підготовлений противник, котрий здійснював контрпартизанські акції та вправно маніпулював свідомістю частини населення України, залучаючи її на свій бік.
Перебіг боротьби народних месників в Україні показав, що неузгодженість планів і форм використання партизанських сил, відсутність єдиного керівного й координаційного центру помітно впливали на ефективність бойової діяльності останніх. Одні загони занадто довго затримувалися з виходом у тил ворога, інші – самовільно покидали окуповану територію, не використавши існуючі можливості для ведення збройної боротьби. Через організаційні та кадрові прорахунки частина їх розпалася. Станом на 15 березня 1942 р. з 1376 загонів і груп, які були на обліку в НКВС УРСР, інформація про бойові дії надійшла лише від 14118. Доля інших через відсутність зв’язку була невідомою. До того ж партизани часто відчували брак засобів радіозв’язку, мінно-підривних пристроїв, автоматичної зброї.
Поразка радянських військ у травневих боях 1942 р. в Криму й під Харковом спонукала Кремль радикально переглянути своє ставлення до партизанського руху та посилити увагу до збройної боротьби у тилу фашистів, маючи на меті зробити її “однією з вирішальних умов перемоги над ворогом”. 30 травня 1942 р. Державний комітет оборони (ДКО) ухвалив постанову про створення при Ставці Верховного Головнокомандування Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) і підпорядкованої йому системи спеціальних штабів для об’єднання керівництва останнім. Згідно з цим документом, при Військовій раді Південно-Західного напрямку було організовано Український штаб партизанського руху, який розпочав свою діяльність із 20 червня 1942 р. За станом на 26 червня того ж року на обліку в ньому перебували 704 загони (26,8 тис. бійців) та 622 винищувальні групи (1483 особи), але штаб мав радіозв’язок лише з 22 загонами (3310 бійців), котрі діяли у північних районах Лівобережної України. Відомості про стан і діяльність інших формувань були відсутні. За даними ЦШПР, діючими в УРСР рахувалися 238 загонів чисельністю у 12 133 бійців. Але Москва вважала, що можливості для розширення руху Опору на українських територіях використовувалися незадовільно. 15 липня 1942 р. Центральний штаб партизанського руху зробив зауваження УШПР про те, що нічого не зроблено для розгортання збройної боротьби у тилу фашистів у південній та південно-західній частинах України, особливо в районах правобережжя Дніпра.
Другий період руху Опору, який хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується кінцем 1943 р., був добою його найбільшого розвитку на окупованій території СРСР, позначився збільшенням кількості діючих партизанських формувань та зростанням їх чисельності, якісними змінами в бойовій діяльності останніх, у розвитку їхньої тактики, в перетворенні цього виду боротьби у фактор оперативно-стратегічного значення. В даному періоді завершилося створення мережі спеціальних органів для централізованого керівництва партизанським рухом, який набув масових форм. Було здійснено широкі заходи щодо підготовки кадрів для Опору й їх матеріально-технічного забезпечення.
У згаданий час сталися помітні зміни в суспільно-політичному становищі на окупованих українських територіях, зумовлені поразками гітлерівців та їхніх союзників на фронтах світової війни. Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді стала реалізація розроблених ЦК КП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 рр., на весняно-літній 1943 р., зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять і допомоги Червоній армії щодо оволодіння Києвом (вересень – жовтень 1943 р.). Ці плани були схвалені вищим партійно-радянським керівництвом й узгоджені з командуванням відповідних фронтів.
Упродовж грудня 1942 р. – березня 1943 р. відбулося становлення системи управління партизанським рухом в Україні. У підпорядкуванні УШПР перебували представництва при військових радах Воронезького, Південно-Західного та Південного фронтів й обласні штаби руху Опору. Перші здійснювали керівництво партизанською боротьбою в прифронтовій смузі, другі – у глибокому тилу противника. Сам УШПР із квітня 1943 р. перебував в оперативному підпорядкуванні Ставки Верховного Головнокомандування. Політичний контроль за діяльністю останнього і його системи здійснював ЦК КП(б)У.
У процесі виконання плану бойових дій партизанів України на зимовий період з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943 р. чисельність особового складу бойових формувань, які перебували в підпорядкуванні УШПР, збільшилася майже втричі.
У лавах 74 формувань та з’єднань налічувалося 15 тис. бійців, не рахуючи місцевих озброєних загонів та груп. За неповними даними, резерв кадрів партизанського руху обчислювався в 200 тис. чол., готових при наявності зброї стати до боротьби з фашистами. Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди з’єднань С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова й О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся. Для потреб партизанів було перекинуто літаками за лінію фронту значну кількість зброї, боєприпасів, вибухівки тощо. Доповіді рейхскомісара України у Берлін про становище в регіоні за березень – квітень 1943 р. зазначалося, що завдяки постачанню партизанів із радянського тилу їхня діяльність у північній частині Волинської, Житомирської та Київської областей помітно активізувалася. Водночас Е.Кох був змушений відзначити, що за січень – квітень 1943 р. кількість диверсій на залізницях Ковель – Київ, Брест – Козятин – Київ становила відповідно 110 і 56.
Але найбільш дошкульного удару учасники руху Опору України завдали по фашистах у ході реалізації оперативного плану бойових дій на весняно-літній період 1943 р. При цьому найбільшу увагу було звернуто на диверсії на комунікаціях вермахту. В порівнянні з попереднім часом згаданий план був значно краще забезпечений у кадровому й матеріально-політичному відношенні. Через труднощі, пов’язані з транспортуванням людей та вантажів на окуповану територію, активні дії партизанів розпочалися із середини червня 1943 р. У глибокий тил ворога вирушили з’єднання С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Федорова, інших командирів. Вже в червні командування оперативного тилу групи армій “Південь” відзначило 135 випадків появи у зоні своєї дислокації партизанських загонів і з’єднань, а в серпні 1943 р. вже інформувало, що відбулося понад 940 боїв між ними й німцями. Особливого резонансу набув рейд у Карпати з’єднання С.Ковпака (червень – вересень 1943 р.). Незважаючи на втрати, партизани помітно дезорганізували діяльність німецької адміністрації на Станіславщині, підштовхнули до антифашистської боротьби підпільні структури ОУН(Б).
Рейд ковпаківців до Галичини в черговий раз підтвердив вразливість у цьому регіоні позицій німецької влади від дій добре вишколених та гарно озброєних учасників формувань руху Опору, однак ЦК КП(б)У й УШПР не змогли скерувати туди інші партизанські загони.
Особливо відчутних збитків зазнали гітлерівці від диверсійних дій українських народних месників. За період з 1 квітня по 1 серпня 1943 р. на території УРСР було підірвано 713 ешелонів, внаслідок чого знищено або пошкоджено 788 паровозів, 8030 платформ, цистерн, вагонів, зруйновано 108 залізничних і 283 шосейні мости, розібрано або підірвано 57,5 км рейок, здійснено 8 нападів на залізничні станції. Під ударами партизанів у той період перебувало 40 напрямків та ділянок залізниць загальною довжиною близько 4 тис. км.
У ході виконання оперативного плану на весняно-літній період 1943 р. радянські озброєні формування зустріли несподівано сильний опір з боку ОУН-УПА на теренах Волині – Полісся. Саме ця обставина не дозволила вивести оперативні групи ЦК КП(б)У й УШПР на територію Дрогобицької, Львівської, Станіславської та Чернівецької областей. Крім з’єднання С.Ковпака, на терени Галичини не зуміла пробитися решта партизанських формувань.
Як показав час, партизанським формуванням України вдалося впоратися лише з першою частиною згаданого оперативного плану. Починаючи з 19 вересня 1943 р., вони на Чернігівщині та Київщині приступили до організації й утримання переправ для радянських військ на Десні, Прип’яті, Дніпрі, в зоні дислокацій Центрального, Воронезького і Степового фронтів. Всього було організовано 25 переправ, у тому числі 3 – на Десні, 12 – на Дніпрі, 10 – на Прип’яті.
Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній і розвідувальній діяльності в тилу німецько-фашистських військ, вершиною військової майстерності. Більша частина командування руху Опору впевнено почувалася у тактиці, вміла планувати й проводити складні бойові та диверсійні операції, організовувати тривалі рейди по тилах противника. Впродовж 1943 р. партизанські загони і з’єднання, які підпорядковувались УШПР, здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури й кущі поліції, 24 – на штаби військових та тилових підрозділів і частин противника, 19 – на залізничні станції, оволоділи 21 районним центром. Було підірвано 3688 ворожих ешелонів. Від партизанів надійшло до УШПР 1260 донесень, які містили 2011 фактів розвідувального характеру. Зазначені показники були найвищими за всю історію збройної боротьби в Україні.
На завершальному етапі визволення території УРСР від гітлерівських окупантів (січень – серпень 1944 р.), який став третім періодом руху Опору, перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями по дезорганізації тилу німецько-фашистських військ сприяти бойовим операціям Червоної армії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині та Галичини.
Тим часом оперативна ситуація на Правобережній Україні й у західних областях республіки на початку 1944 р. мала нові особливості в порівнянні з 1942-1943 рр. По-перше, у зв’язку із скороченням довжини лінії фронту і зменшенням глибини оперативного тилу своїх військ противник отримав можливість створити в обороні високі тактичні щільності, зміцнити гарнізони навколо місць дислокації партизанів, посилити охорону комунікацій. По-друге, в західних областях України реальною бойовою силою у той час виступили ОУН і УПА, які користувалися широкою підтримкою місцевого населення та були готові активно протидіяти поверненню в регіон радянської влади.
На початку 1944 р. найбільш високою була концентрація партизанських сил на території Рівненської, Житомирської та Кам’янець-Подільської областей. Тут, у зоні дислокації 13-ї й 60-ї армій 1-го Українського фронту, перебувало 18 з’єднань у складі 115 загонів чисельністю близько 30 тис. чол. Це було використано радянським командуванням, котре при проведенні Рівненсько-Луцької наступально ї операції 27 січня – 11 лютого 1944 р. відвело в ній помітну роль партизанам, які, за словами командуючого 13-ю армією М.Пухова, виявили себе “грізною силою у боротьбі з окупантами”. Загони та з’єднання учасників руху Опору не тільки активно взаємодіяли з наступаючими радянськими військами, а й самостійно вибивали гітлерівців із населених пунктів, утримуючи останні до підходу частин Червоної армії. Результативними були також диверсійні дії партизанів.
Якщо на теренах Волині – Полісся і Поділля партизанські формування в цілому впоралися з поставленими перед ними бойовими завданнями, то їх спроби пробитися у Галичину виявилися невдалими. Крім з’єднань П.Вершигори, М.Наумова, М.Шукаєва, у той регіон фактично не вийшло жодне інше формування.
Однак з’єднання П.Вершигори й М.Наумова не довго затрималися в Дрогобицькій та Львівській областях і були змушені з втратами відступити на польську територію, а формування М.Шукаєва перейшло у Словаччину. Головна причина цих невдач крилась в активній протидії ОУН і УПА й відсутності підтримки партизанів із боку місцевого населення.
На завершальному етапі визволення території України в січні -серпні 1944 р. партизанські загони й з’єднання підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мости, розгромили 52 штаби та гарнізони, знищили 638 одиниць бронетехніки, 4647 автомашин49, завдали ворогові втрат у живій силі.
Партизанський рух у 1941-1944 рр. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942/1943 рр. у важливий фактор розгрому й вигнання з української землі німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941-1942 рр. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю. їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці. На тлі відомих здобутків учасників руху Опору, які змушений був визнати й їх противник, варто зазначити, що вище партійно-радянське керівництво у Кремлі недостатньо використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистами території СРСР і особливо в Україні. Цього погляду дотримується багато вітчизняних та зарубіжних дослідників. А сучасні російські історики розглядають народну боротьбу 1941-1944 рр. як “війну невикористаних можливостей”. Особливо це стосується, на думку колишнього заступника начальника УШПР, полковника І.Старинова, диверсійних дій на комунікаціях гітлерівців. Найперспективнішою з точки розвитку партизанського руху була окупована фашистами територія України, де вони мали найбільш розгалужену структуру свого тилу серед захоплених територій Радянського Союзу і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград та на Курській дузі (1942-1943 рр.) більшість перевезень вермахту здійснювалася через українську територію. Тут відпочивали і переформовувалися німецькі військові з’єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновідомий інтерес нацистів до її сировинних та людських ресурсів.
Джерело: http://kampot.org.ua/history/knugu/kybickiy_Voeno_politucna_istoria/st_5.shtml
