Військові формування Тараса Бульби-Боровця
22 червня 1941 р. нападом Німеччини на СРСР розпочалася німецько-радянська війна. Для більшості українців, які проживали в СРСР, ця війна стала боротьбою за Вітчизну, своїх рідних, домівку. Для багатьох представників української політичної еміграції війна стала надією на відновлення української державності. Тому після перших успіхів німецьких військ 30 червня 1941 р. представники проводу ОУН(Б) прийняли Акт відновлення української держави й зробили спробу сформувати український уряд.
Слід зазначити, що інші українські організації зайняли обережнішу позицію і погоджувалися на пряме співробітництво з німцями у ролі “підлеглого”, вважаючи, що час для більш рішучих самостійних дій ще не настав. Подібної позиції дотримувався і Тарас Боровець.
З перших днів війни Боровець, змінивши своє псевдо з Байди на Тараса Бульбу, починає активну діяльність. Не маючи сильної боєздатної організації, загартованих підпільною роботою кваліфікованих кадрів, Т. Бульба-Боровець вів пошук союзників. З початком німецької окупації Рівненщини він прибув до обласного центру, маючи намір вступити в міліцію, створену “похідною” групою ОУН(Б), але дістав відмову.
Не порозумівшись з бандерівцями, Бульба-Боровець почав діяти сам. Він вирішує створити з допомогою вищих офіцерів німецької окупаційної влади, які перебували на території Рівненської області, власні військові загони. Такому рішенню сприяла помилкова думка про позитивне ставлення нацистської Німеччини до українського питання. Головним для Т. Бульби-Боровця була організація збройного формування, за допомогою якого можна було б вести з нацистами політичні переговори про майбутнє України. Першим кроком на шляху до цього і стало формування “Поліської січі”. У кінці червня 1941 р. він видав оперативний наказ № 1 – про створення повстанських загонів (відділів) і початок диверсійних актів у тилах Червоної армії. На початку липня 1941 р. за заслуги у боротьбі з радянською владою Боровця призначили комендантом української поліції Сарненського району. Майже одразу по тому він звернувся до штабу 213-ї німецької дивізії з проханням дозволити сформувати збройний загін чисельністю в тисячу осіб і 8 серпня отримав такий дозвіл.
Діяльність новоутвореного військового формування, яке Т. Бульба-Боровець назвав “Поліською січчю”, високо оцінювали нацисти. Особливо відзначили вони жорстоку різанину, яку Бульба-Боровець і члени його формування вчинили серед відступаючих підрозділів Червоної армії.
Існує велика розбіжність щодо часу утворення військового формування Бульби-Боровця. П. Мірчук і М. Лебедь заявляли, що “Поліська січ” була створена з приходом нацистів в Україну. О. Штуль-Жданович (Шуляк) твердить інше: “Чи це кому подобається чи ні, восени 1940 року Тарас Боровець закладає “Поліську січ”, як основу майбутньої повстанчої армії”. Бюлетень ОУН(М) “Сурма” за червень 1982 р. називає Т. Бульбу-Боровця головнокомандуючим первісної УПА: “Партизанську боротьбу з окупантом розпочав отаман Тарас Бульба-Боровець, який ще перед війною організував “Поліську січ”. Найвірогіднішим є перше твердження.
Є кілька версій стосовно статусу “Поліської січі”. Деякі дослідники вважають її зародком УПА, інші – звичайним поліцейським формуванням. Перед істориками постають й інші питання, наприклад: коли Бульба почав повстанську акцію? Якщо в 1941 р., то проти кого? А якщо в 1942, то що він робив у 1941 р.?
В 1941 році повставати не було проти кого. Червона армія відступала, на поліському терені залишались лише рештки регулярних військ, які опинилися в оточенні. Відносини з німецькою владою в той час були дружніми. Бульба-Боровець так писав із приводу статусу “Поліської січі”: “Ми представляємо військо УПА на офіційну “міліцію”, організуємо в Сарнах Окружну команду коменданта міліції, своїм заступником ставлю сотника Диткевича. Наша міліція – це не та міліція, що її дозволяють німецькі ортскоменданти…”. Він сподівався на те, що створення “Поліської січі” приведе до утворення армії, а в подальшому і держави, про що свідчить і німецький документ: “Боровець спочатку думав, що утворення “Поліської січі” буде йому основою для створення у майбутньому української армії”.
Складовою частиною цього задуму мав стати й виданий оперативний наказ № 2. У ньому вказувалося: “Згідно з наказом німецького військового командування в Сарнах… я приймаю командування українськими повстанськими загонами (відділами) і організую самооборону від більшовицьких регулярних і партизанських частин”.
З самого початку своєї діяльності отаман боровся лише проти решток Червоної армії, які партизанили на Поліссі. Центром опору радянських сил був Олевськ, де залишались бійці і командири військового гарнізону, що вціліли після боїв з есесівською дивізією. Проте воювати з регулярними частинами, хоча й розбитими, було не просто. Особливо давалася взнаки відсутність старшинських кадрів. У середині липня отаман поїхав до Львова на переговори з ОУН(Б), щоб досягти домовленості про співробітництво. Але переговори не дали бажаного результату. Після проголошення Акта від 30 червня 1941 р. провідники ОУН(Б) були заарештовані, а ті, хто залишився на свободі, домагалися, як він потім згадував, “ліквідації усіх організацій та підпорядкування людей цих організацій тільки наказам політичної лінії їх проводу”.
На такі умови Т. Бульба-Боровець не погодився. Проте у Львові він зустрів свого земляка О. Штуля-Ждановича, який допоміг йому організувати зустріч з Омеляном Сеником-Грибівським та Миколою Сціборським. На переговорах з ними керівник “Поліської січі” розповів про стан справ на Поліссі й просив допомогти старшинськими кадрами. 5 серпня було укладено договір, що “охоплював ділянку військової співпраці, обминаючи політичну ідеологію”. ПУН зобов’язався допомагати “Поліській січі” постачанням старшинських кадрів. Одразу після переговорів, за словами Бульби-Боровця, 10 молодих старшин і підстарший -членів ОУН(М) – поїхали з отаманом на лісовий фронт.
На те, що між Т. Бульбою-Боровцем і ОУН(М) був підписаний договір, вказує і О. Штуль-Жданович. Він згадував, що на Полісся до отамана виїхали поручики Домазарь, Дяченко, Кедюлич, сотник Терлиця. У Львові готувалася друга група старшин.
Прибувши у розташування “Поліської січі”, Бульба-Боровець завершив її структурне оформлення. Військову підготовку спочатку проводив виконуючий обов’язки начальника штабу полковник Дяченко (у минулому – командир кавалерійського полку “чорних запорожців” Армії УНР), а після його від’їзду – Петро Смородський. З ініціативи останнього у бульбівському формуванні почалася певна політична робота. Сам Боровець не приділяв їй належної уваги, що зрештою дало негативні наслідки. Особливо це виявилося у ставленні до “Поліської січі” жителів Східної України.
При сприянні полковника Смородського було розроблено першу політичну концепцію “Поліської січі”: “За що бореться УПА”. В цьому документі багато положень демократичного і соціалістичного спрямування: “УПА бореться за дійсну, а не фіктивну свободу думки, слова, віри, чину кожного громадянина української держави, без різниці його національності, статі, походження й політичних та релігійних переконань. УПА визнає законною і правильною націоналізацію більшості ресурсів країни державою, але рівночасно стоїть на сторожі оборони інтересів трудового люду перед державним капіталом так само, як і перед капіталом приватним. УПА бореться за якнайшвидше уконстатування в українській державі: державної власності; комунальної власності; кооперативної власності; приватної власності. Кожна форма володіння власністю має бути рівноправна перед законом” . У документі також вказувалося, що в майбутній державі УПА виступатиме за соціальні гарантії для народу: безплатну освіту, культуру, соціальну і санітарно-медичну опіку для всіх громадян.
У кінці серпня 1941 р. підрозділи “Поліської січі” заволоділи Олевськом, куди через деякий час був перенесений штаб бульбівського формування. Величезна територія Слуцьк-Гомель-Житомир опинилася під контролем військових формувань Тараса Бульби-Боровця. Німецькі війська обминули цю територію під час стрімкого наступу, а цивільна адміністрація ще не встигла взяти її під свій контроль.
Пізніше Т. Бульба-Боровець згадував, що Олевськ від середини серпня до середини листопада 1941 р. був “справжньою столицею, щось на зразок … абсолютно суверенної Української Народної Республіки”. Однак, незважаючи на певну автономність, ця структура була підпорядкована німецьким законам, згідно з якими створені національні місцеві або районні управління “не повинні розглядатися як самостійні управління чи як уповноважені від вищої влади, а як довірені для зв’язку з німецькою військовою владою, завдання яких полягає в тому, щоб виконувати розпорядження останньої чи, в разі потреби, – роз’яснювати населенню”.
У загони Т. Бульби-Боровця влилася частина колишніх вояків УНР. Серед них був Леонід Щербатюк (Зубатий), син полковника Армії УНР, досить освічена людина: володів кількома мовами, в довоєнний період був представником бориславської нафтової фірми у Великобританії. На початку 1942 р. Т. Бульба-Боровець призначив його начальником штабу.
Загальну чисельність січовиків у цей час отаман оцінював у 10 тис. осіб. Ймовірно, що вона не перевищувала 3 тис. Цифрою 2-3 тис. осіб оцінювала кількість бійців “Поліської січі” німецька влада.
Незважаючи на співробітництво Т. Бульби-Боровця в 1941 р. з окупаційними військами, його не варто звинувачувати в колабораціонізмі, як це постійно робили у своїх публікаціях радянські автори. Сам термін “колабораціонізм”, як зазначає С. Кульчицький, означає відносини двох сторін, коли одна сторона служить іншій всупереч інтересам свого на роду і батьківщини. Т. Бульба-Боровець був громадянином Польської держави, хоча й боровся проти неї ще з юнацьких років. Встановлену в Західній Україні в 1939 р. радянську владу він не визнавав.
Ситуація різко змінюється з приходом цивільної адміністрації. Німецька влада не збиралась рахуватися з “Поліською січчю”, яка на той час налічувала близько трьох тисяч осіб. Але Т. Бульба-Боровець, маючи під контролем військове формування, не збирався бути лише маріонеткою в руках німецьких політиків.
9 листопада 1941 р. на переговорах із генералом Кіцінгером у Рівному Т. Бульба-Боровець поставив вимогу визнати “Поліську січ” як українську військову частину, а також запропонував забезпечити власними силами охорону Полісся і очистити ліси на Чернігівщині від більшовицьких партизанів. Однак його вимоги та пропозиції було відкинуто. Більше того, після переговорів німецька окупаційна влада почала вдаватися до більш радикальних заходів. У зв’язку з розгортанням діяльності окупаційної адміністрації та курсом німецьких керівників на подолання проявів самостійності українців було прийнято рішення про ліквідацію національних військових формувань. їхнє місце мала зайняти українська допоміжна поліція під німецьким керівництвом. Намагаючись уникнути ускладнень з німецькою окупаційною владою, Бульба-Боровець прийняв рішення розформувати свої військові загони. 16 листопада 1941 р. відбулася формальна демобілізація козаків “Поліської січі”.
Одним із останніх своїх наказів рада старшин присвоїла Боровцю військовий чин генерал-хорунжого. “Поліська січ” була розпущена, її отаман з групою в 300 осіб пішов у ліс. Його загін дислокувався поблизу сіл Корпилівка і Борове Березнівського району Рівненської області, а пізніше – в Людвипільському і Костопільському районах.
Отримавши звання генерал-хорунжого, Т. Бульба-Боровець хотів підняти значимість своїх підрозділів. У грудні 1941 р. наказом нового штабу було знято дописку “Поліська січ” і формування Т. Боровця дістало назву “Українська повстанська армія”. Хоча бульбівські загони відтепер виступали під назвою УПА, його бійців продовжували називати “бульбівцями”. Назва УПА на той час майже не вживалась.
У своїх спогадах отаман писав, що в той час (тобто взимку 1942 р.) він їздив зі звітом до президента УНР – Андрія Лівицького, а також твердить, що переведення “Поліської січі” в підпілля було заплановане. Проте наявні документи та свідчення очевидців спростовують його твердження.
У лютому 1942 р. Т. Боровець зробив ще одну спробу домовитися з німецькою окупаційною владою про відновлення діяльності “Поліської січі”, однак вона не мала успіху. Як свідчать архівні дані, до березня у бульбівців не було сутичок з гітлерівцями, оскільки “німці, – як писав отаман, – воювали з нашим головним ворогом – Росією та більшовизмом”.
Не отримавши підтримки в керівництва окупаційної влади на Волині й Поділлі, Т. Бульба-Боровець тимчасово припинив діяльність військових загонів УПА, а сам попрямував до генерал-губернаторства (тут місцевий художник написав його портрет, фотографії якого роздавали населенню). Не виявляли бажання налагодити контакти й гітлерівці. Такий стан у відносинах між нацистами й бульбівцями тривав до кінця зими. На початку весни ситуація докорінно змінюється. Почався новий період у діяльності Т. Бульби-Боровця, що характеризувався зміцненням і розбудовою УПА.
У березні 1942 р. в генеральному комісаріаті Волині та Поділля почалися репресії проти українців, у першу чергу, проти тих, хто свого часу був членом “Поліської січі”. Це змусило Т. Бульбу-Боровця активізувати діяльність зі створення військового формування, тепер уже не у вигляді поліцейської частини, а Української повстанської армії. За кілька місяців його загін зріс до 700 чоловік. Ядро загону утворювали колишні члени “Поліської січі”. Крім того, Т. Бульба-Боровець робив спроби мобілізації населення в Людвипільському районі.
Дії отамана, спрямовані на створення армії та опір німецьким окупантам, суперечили позиції Державного центру УНР. Його провідні діячі на чолі з А. Лівицьким виступали за співпрацю з гітлерівською Німеччиною, сподіваючись, що саме представники УНР отримають дозвіл від німецького керівництва сформувати український уряд.
У цей час сталися деякі зміни в найближчому оточенні Т. Бульби-Боровця: був звільнений П. Смородський, колишній начальник штабу, новим начальником штабу був призначений Л. Щербатюк-Зубатий. Сотники В. Раєвський, С. Сиголенко, поручик Л. Ковальчук, хорунжий Г. Володик та інші отримали наказ вступити на службу в німецьку поліцію та німецькі установи в Рівному й інших містах і там виконувати завдання бульбівського штабу. В Києві функції зв’язкового штабу УПА(Б-Б) виконував сотник А. Кабайда, який працював перекладачем у штабі поліції. Його завданням було ввійти в довіру до німців і протриматись в Києві якомога довше. Подібні завдання отримали зв’язкові і в інших містах.
У новій ситуації змінюються політичні орієнтири отамана. Якщо ідейним стрижнем попередньої військової формації було антирадянське спрямування, то для УПА(Б-Б) – антинімецьке. Т. Бульба-Боровець, вихований у націоналістичному дусі, вважав головним ворогом Радянський Союз, а Німеччину – потенційним союзником. Надія на те, що нацисти змінять ставлення до українського питання (чи обставини змусять їх це зробити), не залишала його протягом усього періоду війни. Але гітлерівський терор привів до того, що частина бійців бульбівського формування, як і населення окупованих районів, своїм головним ворогом стали вважати німецьких окупантів. Антинімецькі сили сподівалися досягти з радянськими партизанами якщо не співпраці, то хоча б нейтралітету. Такі сили, що взаємно виключали одна одну, в єдиній організації були джерелом її нестабільності, а в майбутньому – й ослаблення.
Не сприяла посиленню УПА(Б-Б) і політична діяльність поліського ватажка. Після того, як весною 1942 р. під тиском обставин він розпочав створення повстанських загонів, перед ним постали питання політичного характеру. На кого опертись у такій непростій ситуації? Хто ворог, а хто друг? Яка мета діяльності в найближчій перспективі?
Більше стихійно, ніж обдумано, керівник УПА(Б-Б) змінює свою політику. Тогочасну дипломатію Т. Бульби-Боровця Я. Гайвас назвав “грою у дві руки”. Суть її полягала в тому, щоб, використовуючи стосунки з німецькими та радянськими силами, добиватися поступок від кожної зі сторін і по можливості триматися щодо них нейтралітету. Але за тих умов політика “гри у дві руки” не могла мати успіху. Обидві політичні сили – і Радянський Союз, і нацистська Німеччина – визнавали лише один принцип: “хто не з нами, той проти нас”. До того ж дипломатія Бульби-Боровця ослаблювала сили самої УПА(Б-Б). Внутрішня боротьба між про- і антинімецькими силами не давала змоги консолідуватися навколо бульбівського формування різноманітним антигітлерівським політичним силам, українському населенню. Як стане зрозумілим пізніше, це була фатальна помилка.
У квітні 1942 р. військові загони Бульби-Боровця перейшли до боротьби з гітлерівцями: з одного боку, щоб показати нацистам свою силу і скористатись цим у майбутніх переговорах, з другого -щоб дати вихід антигітлерівським настроям бійців УПА(Б-Б). Третім аспектом було намагання завоювати прихильність населення, захистити його від свавілля окупантів.
15 серпня 1942 р. Т. Бульба-Боровець написав листа до Еріха Коха. У ньому пояснювалася вичікувальна позиція його формування: Німеччина вважалася лише тимчасовим ворогом, а головним ворогом залишалися “етнографічні сусіди”. “Тепер до Вас востаннє промовляє голос українського національного підземелля”, – писав Боровець. Для уникнення конфліктів між його загонами й нацистами отаман пропонував окупаційній владі лояльно ставитись до українського населення: заборонити додаткові продовольчі реквізиції, враховувати потреби місцевого населення, припинити арешти та розстріли українців, звільнити з в’язниць арештованих бульбівців і представників інших національних організацій.
Однак терор окупантів лише посилився. І від другої половини липня до кінця серпня, за словами Т. Бульби-Боровця, тривала друга фаза боротьби. Найбільшою акцією того періоду отаман вважав “Шепетівську операцію”, яку провели в ніч на 19 серпня 1942 р. об’єднані в одну оперативну групу декілька “летючих бригад” УПА(Б-Б) на вузловому залізничному пункті Шепетівка. В результаті операції (вона мала диверсійно-демонстративний характер, і поліський ватажок надто емоційно описав її у своїх мемуарах) було розвантажено чотири ешелони з різним майном, яке бульбівці перевезли до лісу. Крім того, бійці УПА(Б-Б) звільнили два ешелони людей, яких примусово направляли на роботу в Німеччину.
Починаючи збройну боротьбу проти німецьких окупантів, Т. Бульба-Боровець не ставив перед своїми бійцями завдання бити ворога на кожному кроці. Мова йшла про те, щоб показати окупантам бойові можливості УПА(Б-Б), змусити їх погодитись де-юре або де-факто зі статусом двовладдя на Волині—Поліссі. Визнаючи німецьких окупантів ворогами, бульбівці не бажали передчасно розтратити свої сили; вони чекали часу, коли Німеччина і Радянський Союз виснажаться. “Повна війна” з партизанами не відповідала політичним намірам отамана. Позиція Т. Бульби-Боровця чітко відбита у “Законі українського партизана”, затвердженому отаманом 15 вересня 1942 р.: “Український партизан без наказу командування абсолютно не має права виступати зі зброєю у руках. Виняток становить тільки необхідна потреба самооборони”. Таким чином, Т. Бульба-Боровець прагнув зберегти сили “до кращих часів”.
Слід зазначити, що хоча збройні дії УПА (Б-Б) і перешкоджали діяльності окупаційної адміністрації, проте не становили серйозної загрози з військової точки зору. З цим погоджується більшість дослідників. Однак не можна не погодитися з тим, що вони мали серйозне політичне значення. Діяч мельниківського проводу ОУН О. Штуль-Жданович з цього приводу писав, що “збройна, партизанська боротьба дала далеко глибший наслідок, як самі бої. Вона в українському народі зміцнила почуття власної сили й власної вартості, власних можливостей і власного уміння”.
Воєнні дії бульбівців перешкоджали німецькій владі здійснювати мобілізації українського населення для роботи в Німеччині. Бульбівці перешкоджали й продовольчим реквізиціям. За словами Т. Бульби-Боровця, боротьба бульбівців із гітлерівцями тривала близько чотирьох місяців. Про характер військових дій можна судити з німецьких документів: “До лютого 1943 року бульбівці здійснювали напади заради забезпечення себе харчами. Не було жодного випадку покалічення службовців німецької поліції і солдатів вермахту. В основному вороги – поліція і цивільна адміністрація (золоті фазани)”.
Подібна інформація міститься у повідомленні начальника поліції безпеки й служби безпеки від 4 грудня 1942 р., в якому йдеться про те, що в Рівненському і Житомирському округах за останні 8 днів мали місце 150 нападів, головним чином на склади. Оскільки бандерівці ще не активізували свою діяльність, більшість цих нападів можна зарахувати до активу бульбівців. Про те, що це були не радянські партизанські загони, свідчить і приписка німецької адміністрації: внаслідок пропагандистської роботи члени банд добровільно перейшли на службу німецькій владі.
Є й інші джерела, які підтверджують специфічний характер боротьби. В одному німецькому документі вказано, що восени 1942 р. Боровець сам заявляв, що за період його діяльності “не було пролито жодної краплини німецької крові, і він ніколи не допустить цього, оскільки сам боровся з більшовиками”.
Отже, про активну боротьбу з гітлерівцями немає мови. Не є винятком і повідомлення поліції безпеки й служби безпеки від 23 жовтня 1942 р., в якому зазначалося, “що бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи всіма засобами, навіть шляхом збройної боротьби, домогтися незалежності для України”. В цьому документі Бульба-Боровець фігурував як бандерівський функціонер і командир великої банди, що діяла в околицях м. Сарни. З діяльністю його загонів й пов’язувалися головним чином відзначені в документі збройні акції. Однак про якесь значне заподіяння шкоди окупантам його загонами мова не йде.
Варто також відзначити і той факт, що не всі напади загонів Бульби-Боровця на німців можна було зафіксувати, оскільки бульбівці інколи перевдягалися у форму радянських партизанів.
Намагання Т. Бульби-Боровця обмежуватися невеликими сутичками з німцями, бойовими акціями, спрямованими на добування продовольства, означали, що отаман сподівався порозумітися з німецькою владою. На його пронімецькі настрої влітку 1942 р., коли вже більшій частині населення України стали зрозумілими цілі гітлерівців та їх поведінка на загарбаних українських землях, вказують нові листи отамана до Коха. Ось уривок одного з них: “Я писав із лісу рейхскомісару листи, в яких звертав увагу на те, що німецьке правління в Україні веде неправильну політику і що це кінець кінцем закінчиться трагічно для обох сторін”.
Постійний інтерес до Бульби-Боровця та його військових загонів виявляли й нацисти. Щоб розвідати настрої в УПА (Б-Б), німецькі керівники встановили з отаманом зв’язок. Одним із перших почав діяти в цьому напрямку начальник поліції безпеки й служби безпеки генеральної округи “Волинь – Поділля” оберштурмбанфюрер Пютц. Приводом до зустрічі став лист Т. Бульби-Боровця до рейхскомісара Е. Коха, датований серпнем 1942 р. В ньому поліський ватажок зазначав, що антинімецькі дії його загонів були відповіддю на злочинну політику фізичного нищення людей. Отаман наголошував, що коли німці перейдуть до методів нормальної військової окупації й припинять масові репресії, УПА(Б-Б) буде суворо дотримуватись нейтралітету в їхній війні проти більшовиків.
Переговори пройшли 23 листопада 1942 р. в с. Москвин Березнівського району на Рівненщині. З німецької сторони були присутні Пютц і шеф політичного відділу служби безпеки (СД) Волині й Поділля Йоргенс. Від УПА(Б-Б) парламентарем був полковник П. Смородський. На початку переговорів Пютц наголосив, що йому відома позиція отамана стосовно німецької сторони. Він знає, що Бульба-Боровець ніколи не давав наказу проливати німецьку кров. Власне цей момент, за словами Пютца, і став основою для ведення переговорів.
Шеф СД Волині й Поділля запропонував Т. Бульбі-Боровцю перейти на службу до німців, розпочати спільну боротьбу з партизанами і таким чином легалізуватися. Керівник УПА(Б-Б), у свою чергу, зажадав зміни політичного курсу стосовно України та амністії українським націоналістам. Пютц погодився звільнити лише колишніх членів “Поліської січі”, а справу щодо визнання української державності пропонував перенести на майбутнє. На вимогу дати конкретну відповідь на пропозицію німецької сторони Бульба-Боровець відповів, що йому потрібен час, щоб порадитися зі своїм штабом. На цьому переговори закінчились. Виразної антинімецької позиції керівник УПА(Б-Б) не зайняв.
У грудні 1942 р. Т. Бульба-Боровець знову вступив у контакт із німецькою окупаційною владою. У листі до Пютца він писав, що за існуючих німецько-українських політичних взаємовідносин про звільнення політичних в’язнів не може бути мови, тому його (Т. Бульби-Боровця) співпраця з німцями неможлива, оскільки вона не може призвести ні до чого, крім підриву його авторитету. Щоб запобігти репресіям з боку німців, повідомляв Пютца Т. Бульба-Боровець, він змушений зі своїми загонами залишатись у лісі. Проте нелегальне становище бульбівців зовсім не означає, що вони виступають проти Німеччини. Якби Німеччина звільнила їх від участі в цій війні, то вони залишались би до кінця війни нейтрально-спостерігаючими. Т. Бульба-Боровець підкреслював, що вони не допомагають німцям, але й не шкодять, і не змінять цієї позиції до тих пір, поки німецька влада не оцінить ненормальну ситуацію, яка склалася в результаті її політики. Отаман наголошував, що якщо німецька влада й далі активно виступатиме проти українського населення, то бульбівці змушені будуть перейти від нейтралітету до антинімецької боротьби.
15 березня 1943 р. в листі до Беєра він писав: “Боротьба з московсько-більшовицькою диверсією – це наша життєва конечність. Вона повинна розпочатись якнайскорше… Однак, як самі бачите, офіційна співпраця неможлива. З цього, власне, користає наш спільний ворог та безкарно активізує свою диверсійну діяльність в терені. Останні успіхи совєтської армії та факт, що большевицька навала переступила кордони України, примушує нас змінити своє досьогочасне становище супроти Німеччини і перейти від нейтралітету до чинної допомоги в боротьбі з большевизмом”.
Зі змісту листа зрозуміло, що Т. Бульба-Боровець відкидав умови порозуміння, висунуті ним восени під час переговорів з Пютцом, а саме: визнання української держави і звільнення політичних в’язнів. Небажання конфліктувати з окупантами, ненависть до Радянського Союзу виявились сильнішими від потреби боротися з німецьким загарбником. Політичні вимоги відсувались на майбутнє, а співпрацю отаман пропонував будувати на порозумінні. “Вона (співпраця) могла опиратись на такі принципи:
- німці злагідніють своє відношення до українців, а українці приступають до чинної боротьби з більшовицькою диверсією;
- українці дають для цієї акції людей, а німецька влада постачає їй воєнний матеріал;
- акція поки що оформляється як незалежна українська партизанка”.
Крім цього, Бульба-Боровець пропонував довести кількість членів УПА(Б-Б) до сорока тисяч чоловік.
Проте всі пропозиції отамана були проігноровані. 16 квітня 1943 р. Т. Бульба-Боровець пише особистого листа до поручика Ковальчука в Рівне з проханням встановити зв’язки з німцями і просити їх вислати отаману свої пропозиції. 24 квітня Т. Бульба-Боровець отримав листа від Пютца, в якому отаманові пропонувалося перейти з нелегального становища на службу до нацистів. Шеф СД Волині й Поділля застерігав бульбівців від контактів з бандерівцями, які, на його думку, є ворогами і Німеччини, і бульбівців. У листі-відповіді поліський ватажок відмовився перейти з нелегального становища, заявивши, що причина цього -негативне ставлення Рейху до українців, але обіцяв зберігати щодо гітлерівців нейтральну позицію, якщо ті припинять винищення українського цивільного населення. З листа зрозуміло, що сам керівник УПА(Б-Б) розцінював свої відносини з гітлерівцями як нейтральні. Не принесли отаману жаданих результатів контакти з гітлерівцями і влітку 1943 р. Тому бульбівці продовжували свою тактику дій: нападати на німецькі склади.
Коротко зупинимося на формуванні особового складу УПА(Б-Б). Твердження про те, що набір у підрозділи Бульби-Боровця здійснювався на добровільних засадах, є помилковим. Погоджуємося, що лише перші загони бульбівців насправді утворювали добровольці. Мобілізації мали місце з початку 1942 р. Пізніше ухиляння від них могло тягти за собою смертну кару.
За радянськими даними, саме на 1943 рік припадає найвища активність бульбівців у боротьбі з гітлерівцями. Однією з вдалих операцій бульбівців проти німців восени 1943 р. було захоплення ешелону з боєприпасами. Його охороняли 12 солдатів-угорців. Бульбівці, скориставшись нечисленністю охорони, захопили ешелон, інсценувавши напад радянських партизанів. Коли німецький загін підійшов до місця події, було уже пізно – бульбівці вивезли в район своїх баз усі підводи з боєприпасами.
Восени 1943 р. німці розпочали активні акції проти повстанців. Т. Бульба-Боровець, зрозумівши безперспективність довгої боротьби на два фронти – проти німців і радянських партизанів, а також з набираючими силами бандерівських військових формувань, вирішує згорнути дії своїх загонів. 5 жовтня 1943 р. він видав наказ “До командирів, козаків і всіх членів УНРА”, в якому зазначалося, що загони УНРА (назву Українська народно-революційна армія загони бульбівців отримали в липні 1943 р.) переходять до нових форм боротьби. На практиці це означало згортання активної діяльності. В наказі підкреслювалося, що в тих місцевостях, де можливі бойові сутички бульбівських підрозділів з переважаючими силами радянських партизанів або бандерівців, загони УНРА повинні розформуватись і перейти до підпільної діяльності. Коли ж Червона армія пройде через Полісся, планувалося знову об’єднати бульбівські загони й розпочати боротьбу з радянською владою.
Але переломити хід справ на свою користь бульбівцям не вдалося. Перевага була на боці бандерівців. Не бажаючи організувати широкі верстви населення на боротьбу проти німецьких окупантів і вийти за межі поліського регіону, отаман тим самим посприяв розвитку військових загонів ОУН(Б).
20 листопада Т. Бульба-Боровець разом з ад’ютантом О. Штуль-Ждановичем прибули до Рівного на переговори з представниками німецької окупаційної влади, попередньо надіславши меморандум під назвою “До уряду німецького Рейху в Берліні”. Оскільки переговори мали політичний характер, то відповідно Бульба-Боровець мав зустрітися з вищими німецькими посадовими особами. З цією метою його передали службі безпеки й доставили у Варшаву, а пізніше в Берлін. Служба безпеки, в свою чергу, запросила директиви у рейхсфю-рера СС. Проте намагання Т. Бульби-Боровця знайти спільну мову з німцями закінчились невдало. Нацисти вирішили знешкодити його як ватажка УНРА. Тому Т. Бульба-Боровець та О. Штуль-Жданович 1 грудня 1943 р. були кинуті в концентраційний табір Заксенхаузен. Новим командиром УНРА став отаман Л. Щербатюк-Зубатий. Проте невдовзі ця “армія” перестала існувати. Бульбівці, які були захоплені в полон радянськими партизанами, повідомляли, що частина їх розійшлася по домівках. Опір продовжували чинити лише окремі загони. Таким був логічний кінець стосунків між Т. Бульбою-Боровцем і німецькими окупантами.
Створення та діяльність УПА в роки війни
Щодо історії та діяльності УПА, то на протязі довгого часу ці сторінки української історії або замовчувались, або подавались лише в темних фарбах. Звичайно, що сталінському режиму вигідно було виглядати в очах світового загалу як держава, в якій вирішені всі національні проблеми і тому довгий час існувала залізна завіса на дослідження цього трагічного періоду. Десятки років існувало твердження, що на заході України діяла не організована, озброєна національно-визвольного ідеєю, підтримувана великою частиною населення, армія, а окремі бандитські формування, що діяли спільно з німецько-фашистськими окупантами. Ці прямолінійні, позбавлені суттєвого змісту позиції й були домінуючими в радянській історичній науці, яка повинна була задовольнити амбіції імперської влади і які лягли в основу комуністичної антиукраїнської, антидержавницької пропаганди.
Після проведення на початку грудня 1942 р. військової конференції ОУН (Б) у Львові бандерівське керівництво переймалося питаннями про те, як прискорити процес розгортання своїх збройних сил і на їх базі створити власну армію. Ця армія повинна була б стати дієвим чинником, з допомогою якого виникала можливість впливати на політичну ситуацію у північно-західному регіоні України, де поступово нарощували свою присутність червоні партизани і вели підготовчу роботу поляки, орієнтовані на лондонський еміграційний уряд на чолі з В. Сікорським.
Волинь-Полісся невипадково було обрано тим місцем, де мала сформуватися майбутня українська військова сила. Цей регіон мав не тільки сприятливі природні умови для укриття збройних формувань, але й відповідні настрої місцевого українського населення, яке було готове рішуче виступити проти окупантів. До того ж на ПЗУЗ активно діяли націоналістичні організації, керовані крайовим проводом на чолі з Д. Клячківським (Охрім, Клим Савур).
Найбільш активну позицію щодо необхідності зриву ОУН займав крайовий провід на ПЗУЗ. Однак і серед його членів були різні погляди на вказану проблему. Як свідчать документи, існувало начебто три концепції. “Мілітарна” концепція продовження визвольної боротьби виходила з того, що більшовики повернуться в Україну ослаблені, а тому необхідно створити власну армію не менш як в 300 тис. вояків, залучаючи до неї максимум людей, включаючи українську поліцію й тих осіб, які хоч і не поділяють світогляду ОУН, але мають необхідний військовий фах і досвід. Ця армія повинна була б своїми діями, рейдами і гаслами роздмухувати в СРСР революцію поневолених народів.
На протилежних висновках базувалася “еміграційна” концепція. У ній стверджувалось, що більшовики ще сильні, і що створення збройних загонів є безглуздям, бо вони будуть розчавлені. Прихильники цієї концепції вважали, що в Східній Україні відсутні антибільшовицькі настрої і немає ґрунту для національної революції. На їхню думку, ОУН мала розробити позитивну програму визвольної боротьби, проголосити і розпропагувати її, але по приході більшовиків вивести основні кадри на еміграцію і очікувати моменти, коли втручання зовнішніх сил призведе до розвалу Радянського Союзу.
Альтернативою двом вищеназваним концепціям була третя, яка називалася “визвольною”. В ній проводилася думка, що на даному етапі визвольного руху ОУН не буде прагнути будувати державу, а зосередиться на підготовці і створенні армії, щоб з позиції сили впливати на події на Сході Європи, демонструвати наміри, обороняти народ від терору німців і дій радянських партизанів. Вважалося, що збройну боротьбу проти противників української самостійності не слід форсувати, а необхідно розтягувати на довгий час, творити УПА настільки, наскільки вистачить командних кадрів, припасів, “охотників”, тобто “добровольців”.
Під тиском подій, які розгорталися на Волині – Поліссі, 17-21 лютого 1943 р. поблизу Олевська на Львівщині відбулася III конференція ОУН (Б). Оцінюючи міжнародне становище, делегати цього зібрання дійшли висновку, що Німеччина “хитається під ударами мільйонних армій ворогів і під впливом наростаючих в Європі революційних сил поневолених народів”. Водночас було констатовано, що СРСР “виступає в ролі оборонців народів перед німецьким імперіалізмом” і “намагається у зв’язку з цим здобути допомогу Заходу для перемоги над Німеччиною, щоб потім захопити всю Європу і провести світову більшовицьку революцію”.
Хоч рішення конференції з військового питання не збереглося, але існує усталена точка зору (і це підтверджують наступні події), що саме в Олевську ОУН(Б) остаточно визначились з необхідністю збройного виступу. Цей крок мав на меті наступне: а) “відірвати від впливів Москви ті елементи українського народу, які шукають охорони під загрозою з боку німецького імперіалізму в Москві; б) демаскувати московський більшовизм, що свої імперіалістичні наміри і далі поневолювати Україну прикриває лозунгами оборони українського народу і інших поневолених народів перед німецьким окупантом; в) здобути для українського народу і для національно-визвольної боротьби незалежну позицію на зовнішньополітичному відтинку”. Таким чином, III конференція ОУН підвела риску під тривалим періодом підготовчої роботи бандерівських організацій, наслідком якої стало переведення визвольного руху з пасивних форм опору у фазу активної боротьби з німецькими окупантами.
Волинсько-поліський період УПА, який проходив з березня по грудень 1943 р., став часом становлення і нелегких випробувань для новоствореної військової організації, яка, на думку її творців, мала стати зародком майбутньої Української армії. Головній команді УПА довелося водночас добиватися розв’язання низки складних і невідкладних завдань: опанування і захисту території, необхідної для розбудови збройних сил та їх запілля, вирішення організаційно-штатних, мобілізаційно-кадрових і матеріально-технічних питань.
Вважається, що 7 лютого 1943 р. відділ ОУН під командуванням І. Перегійняка (Довбешка, Коробка) атакував німецький гарнізон в містечку Володимирець. Впродовж березня-квітня 1943р. українські повстанці (як бандерівці, так і бульбівці) вчинили напади на Степань, Висоцьк, Дубровицю, Людвиполь, Деражне, Олицю, Цумань, Горохів, Острог, Шумськ, Крем’янець, Мізоч, Вербу. Внаслідок впертих боїв гітлерівці були змушені вивести свої гарнізони з деяких населених пунктів. Через відсутність повних документальних даних про кількість боїв УПА на проти німецькому фронті в 1943 р. доводиться користуватися окремими уривками інформації. Так, згідно зі звітами Першої групи УПА під командуванням Дубового за травень-червень 1943 р. відбулося 18 бойових зіткнень з ворожими чинниками (німці, партизани, поляки), з яких 8 – проти німців. 21 травня 1943 р. відділ Яреми (Н. Семенюк) влаштував засідку біля села Клесів, на яку натрапив німецький каральний загін. Після недовгого, але напруженого бою гітлерівці втратили 26 вояків, 2 кулемети, 6 автоматів, 18 гвинтівок тощо. 24 червня 1943 р. цей же відділ у бою з німцями знищив 30 вояків. Мали місце й дрібні за результатами сутички.
Починаючи з весни 1943 р. загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України. Вони просунулися з Сарненщини на Костопільщину, в райони Колки-Степань. В подальшому дії українських повстанців перекинулися на Горохівщину і Володимир-щину, впритул до р. Західний Буг, а потім на північ, у Ковельщину. База УПА виникла і в Кремінецьких лісах.
Внаслідок активної діяльності УПА у північно-західній частині рейхскомісаріату України постали “підпільні держави”, які, за німецькою термінологією, разом з комуністичними “партизанськими краями і зонами” розглядалися “як заражені бандами райони”. Оцінюючи діяльність УПА влітку 1943 р., головний командир повстанської армії Р. Шухевич вважав, що в цей період УПА відбила наступ “на українське населення Волині та Полісся і обмежила панування німців на цих теренах тільки до більших міст, головних шляхів та залізничних ліній”.
Характер партизанської боротьби, до якої перейшли повстанці під керівництвом ОУН і УПА, дещо відрізнявся від тактики діяльності радянських партизанів. Це була скоріше форма збройної самооборони українського населення на окупованій території. її мета – захист запілля визвольного руху, збирання й накопичення сил і ресурсів для підготовки всенародного повстання на випадок виснаження німців і більшовиків. Щодо активних дій проти обох ворожих чинників, особливо німців, то ці дії мали на меті не їх остаточне розбиття, а головним чином недопущення їхніх нападів на територію, контрольовану УПА.
Отже, невипадково поза увагою українських повстанців, як правило, залишались залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки – вони і не ставили перед собою такої мети. Зачіпні дії проти гітлерівців загони УПА здійснювали лише з метою захоплення зброї і спорядження, заготівлі продовольства, а також у випадку відплатних акцій у разі наскоків німців на позиції визвольного руху.
В травні 1943 року в сутичці з УПА загинув шеф гітлерівських спецвідділів СА Віктор Люце з працівниками свого штабу, наткнувшись на відділ УПА на шляху Ковель-Рівне при поверненні з інспекції своїх працівників. Загибель В. Люце, який користувався прихильністю самого А.Гітлера, дала поштовх для активізації німецьких акцій проти УПА.
7 червня 1943 р. командуючий СС і поліцією генерального комісаріату “Волинь-Поділля” бригаденфюрер СС Гінцлер видав наказ про придушення національних заворушень в районах Волинської і Рівненської областей: Любомль, Горохів, Володимир-Волинський, Дубно та ін. Мета операції полягала в тому, щоб зламати опір українських повстанців і встановити контроль на вказаній території в пропагандистському і господарському плані. Перед військами ставилося завдання активними і мобільними діями “зламати хребет” повстанцям. Наказ вимагав, щоб підрозділи СС на підставі інформації органів СД завдали насамперед нищівних ударів проти керівних центрів (команд і штабів) ОУН і УПА. Загальна координація контрпартизанських акцій в тилу вермахта на Східному фронті покладалася на знаного фахівця з цього питання обергрупенфюрера СС Е. фон ден Бах-Зелевського.
Однією з перших масштабних акцій нацистів проти УПА стали бойові дії на Горохівщині, в яких з боку німців брали участь танки і літаки. Потім боротьба перекинулася на Берестечківський район, Костопільщину і Колківщину, поширившись до кінця червня 1943 р. на всю Волинь. Особливої напруги бойові дії набули в липні-серпні, коли між гітлерівцями і повстанцями відбулося, відповідно, 35 і 24 бої. На останньому етапі цього “літнього наступу”, за даними українського руху опору, з німецької сторони брало участь до 10 тис. солдатів і офіцерів, підсилених авіацією, танками, бронепотягами, важкою артилерією.
Влітку 1943 р. німецька адміністрація раптово для себе зіткнулася з фактами бойової діяльності бандерівських організацій в дистрикті “Галичина”. У зв’язку з рейдом в Карпати Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака і панічною поведінкою місцевих функціонерів німецької влади провід ОУН(Б) погодився на розгортання в Дрогобицькій і Станіславській областях перших відділів Української народної самооборони (УНС). Перед ними ставилися завдання не допустити поширення впливу радянських партизанів на українське населення.
Хоч на цьому етапі УНС не представляла жодної загрози німецьким інтересам і діяла лише проти ковпаківців, сама присутність у дистрикті “Галичина” збройних загонів націоналістів підштовхнула німців на протидію цим заходам ОУН. Перші сутички УНС з нацистами мали місце вже в середині серпня 1943 р. Так, отримавши від своїх інформаторів повідомлення, гітлерівці раптово атакували на постою в с. Межигірці (Станіславщина) відділ УНС чисельністю до 30 осіб. Після короткого бою близько 20 повстанців прорвалися з оточення. 18 серпня 1943 р. УНС здійснила напад на німецький табір “Служби праці” поблизу м. Сколе на Дрогобиччині”. Від цього часу сутички між обома сторонами почастішали.
Однак у той час помітної активності УНС не виявляли, бо перебували фактично у стані формування. Провід ОУН(Б), не бажаючи провокувати німецьку адміністрацію на відплатні акції, не ставив перед своїми підрозділами бойових завдань.
У боротьбі з УПА на теренах Волині-Полісся влітку 1943 р. гітлерівці, не маючи можливості завдати вирішальної поразки повстанцям, піддавали жорстоким ударам авіації і артилерії населені пункти, які вважалися запіллям українського руху опору. У документі ОУН “Вістки з Луцької округи” за 2 серпня 1943 р. повідомлялося, наприклад, що впродовж 20-25 липня німці вчинили напади на села Лаврів, Радомишль, Суховоля, Вільче (Демидівський район), жертвою яких стало понад 300 осіб. При цьому зазначалося, що населення не сидить вдома, а ховається по гаях і кущах, але нацисти шукають їх і там.
Всього ж, за даними Л. Шанковського, влітку 1943 р. в боях між німцями і УПА перші втратили понад 3 тис. вбитими і пораненими. З боку повстанців загинуло і поранено 1237 старшин і козаків. Від дій окупантів постраждало більш як 5 тис. осіб цивільного населення. В цілому ж, з точки зору Головної команди повстанської армії, влітку 1943 р. “у боротьбі з УПА на терені Волині німці програли під кожним оглядом”.
Ставлячи перед собою завдання перенесення бойової діяльності УПА за межі Волині-Полісся й поширення її на інші терени України, Головна команда повстанської армії вже у травні 1943 р. організувала перший рейд своїх відділів у Чоповицькі і Малинські ліси Житомирщини, який очолив командир Верещака (Ф. Воробець). Мета цієї акції полягала в тому, щоб “розпізнати терен, вести розвідку про червоних партизанів, розвідку по селах, пізнавати людей, єднати симпатиків, нищити сепаратори в молочарнях, шкодити німецькій адміністрації”. Слідом за першим рушили на схід ще два відділи УПА, котрі вийшли на територію Андрушівського і Коростенського районів Житомирщини та у Фастівський район Київської області.
Якщо ж спробувати оцінити акції УПА на сході України під кутом протинімецької боротьби, то треба визнати, що вона не була пріоритетною. Сутички з німцями були скоріше винятком, ніж правилом в діях відділів УПА на території Житомирської, Київської, Кам’янець-Подільської і Вінницької областей в 1943-1944 р. До того ж закріпитися на вказаних теренах українським повстанцям так і не вдалося. Але головне, на погляд проводу ОУН(Б), полягало в тому, що згадані заходи справили “величезний вплив на зріст політичної державницької думки українців Сходу”. Але й це твердження, з огляду на подальший перебіг подій, виглядає сильно перебільшеним.
Не зумівши впродовж червня-серпня 1943 р. зламати опір УПА і змусити українських націоналістів припинити активну діяльність на окупованій території України, гітлерівці восени 1943 р. здійснили фактично останню спробу розбити протинімецький фронт ОУН і УПА. До таких кроків німців підштовхнули події на Сході, де війська Червоної армії готувалися подолати оборону вермахту на Дніпрі і рушити на захід.
Підготовчі заходи нацистів не залишилися непоміченими українськими націоналістами. Вже 30 серпня 1943 р. Головна команда УПА зобов’язала окружних, надрайонних, районних і сільських комендантів запілля, організаційно-мобілізаційних референтів військових округ на Волині-Поліссі перетворити кожний терен, кожне село у військовий табір, а все населення – у вояків, здатних до оборони і наступу. А у наказі Головної команди ч. 11 від 4 вересня 1943р. до командирів і комендантів груп (військових округ) і запілля, всіх сільських самооборонних відділів так були сформульовані найближчі завдання українських повстанців: “Боївками, самообороною, розвідкою заблокувати ворога у його опірних пунктах. Вдержати його вихід на пограбування”. При цьому зазначалося, що згадане завдання “відноситься як до німців, так і до більшовиків”.
Останній наступ німців на позиції ОУН і УПА призвів до низки жорстоких боїв, в яких карателі широко застосовували важку зброю і авіацію. Загальне керівництво бойовими діями з німецької сторони здійснював командир СС і поліції регіону “Росія-Південь” обергрупенфюрер СС Г. Прюцман. “Бомбардування і обстрілювання українських сіл з літаків, – пише відомий історик Л. Шанковський, -охопило тим разом цілу Волинь. Бронепотяги брали участь в обстрілюванні сіл і лісів, проложених коло залізничних ліній. Бомбардування було звичайно підготовкою до широких мілітарних акцій.
У жовтні-листопаді 1943 р. німці завдали удару й по відділах УНС в Галичині. За словами одного з командирів УНС-УПА І. Бутковського (Гуцул), мета гітлерівців полягала в тому, щоб на порозі зими “зламати до решти спротив українського народу”. Бої відбувалися в районі Чорного лісу (Станіславщина), на Самбірщині і Долинщині. Однак всі зусилля принесли “ворогові у висліді одну велику невдачу”.
В ході впертого збройного протиборства восени 1943 р. відділи і групи УПА провели 47 боїв з гітлерівцями, понад 125 сутичок мали з противником самооборонні кущові відділи. В них повстанці втратили вбитими і пораненими 414 чоловік. Німці недорахувалися 1500 солдатів. Головний підсумок літніх й осінніх боїв 1943 р. полягав утому, що окупантам не вдалося шляхом застосування сили подолати УПА. Не дивлячись на втрати, повстанська армія зросла чисельно. У звіті відділу абвера “Схід” від 11 листопада 1943 р. чисельність УПА оцінювалась в 20 тис. вояків, а разом з іншими українськими формаціями (Т. Боровець-Бульба, мельниківська ОУН) сили українського руху опору нараховували до 35-40 тис. чоловік. З свого боку, радянські партизани обчислювали сили УПА на Волині—Поліссі в 12-17 тис. осіб.
Хоч німці і не змогли добитися повного знищення УПА, але вони все-таки зуміли певним чином знизити активність повстанців на протинімецькому фронті, відтіснити їхні загони у гірські та лісові райони, змусити частково відмовитися від спроб перешкоджати окупантам збирати продовольчі “контингенти”.
Започаткований рішеннями III конференції ОУН(Б) процес розбудови УПА проходив швидкими темпами. Впродовж березня-квітня 1943 р. відбулося об’єднання збройних відділів ОУН(Б) і колишніх поліцейських підрозділів в єдиний бойовий організм -Українську повстанську армію. За станом на 1 травня 1943 р. вже існувала Головна команда УПА, керівництво якою здійснював військовий референт проводу ОУН на ПЗУЗ В. Івахів (Сом, Сонар), а начальником його штабу був поручник Гарпун, справжнє прізвище якого до цього часу невстановлене. Обидва вони загинули 13 травня 1943 р. в бою з німцями під Деражним. Від того часу командиром УПА став крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д. Клячківський (Охрім, Клим Савур). Військовий штаб повстанської армії впродовж волинсько-поліського періоду очолював спочатку В. Сидор, а потім – Л. Ступницький (Гончаренко). Штаб складався з оперативного, організаційно-мобілізаційного, розвідувального, господарчого, вишкільного, пропагандистського та політвиховного (політичного) відділів. Останній очолював політреферент проводу ОУН на ПЗУЗ Я. Бусол. Командантом запілля УПА був Р.Волошин (Павленко).
У травні-серпні 1943 р. відбулося організаційне оформлення територіальних частин УПА, яке спрямовувалось на вдосконалення управління всіма складовими елементами повстанської армії, підвищення їх боєздатності і забезпечення взаємодії. Спочатку всі розрізнені загони і відділи ОУН(Б) на території Рівненської області були зведені в першу групу УПА, яку інколи називали Північною групою. її командиром став І. Литвинчук (Дубовий, Максим). В складі згаданого формування тимчасово діяла Бойова група “Бористена” (Д. Корінець), яка оперувала на північ від Сарн і ходила рейдами до білоруських теренів.
На півдні Рівненської та у північній частині Тернопільської областей дислокувалися відділи Енея (П. Олійник), які йменувалися на той час Південною групою УПА. У північно-західній частині Волинської області розгорталися загони Української повстанської групи “Озеро”, командирами якої послідовно були Олег і Ю. Стельмащук (Рудий, Кайдаш).
В середині серпня 1943 р. у зв’язку із зростанням чисельності лав повстанської армії діючі територіальні угруповання були реорганізовані у нові військово-територіальні одиниці. Північно-західна група, або військова округа “Турів” (командири Олег і Ю. Стельмащук), дислокувалася в районах Луцьк, Горохів, Володимир-Волинський, Камінь-Каширський, Ковель, Брест.
Північна група, або військова округа “Заграва”, на чолі з Дубовим діяла в районах міст Сарни, Костопіль, Пінськ. У південній частині Рівненщини та на півночі Тернопільської області в Кременецьких лісах оперували формування Південної групи, або військової округи “Еней” (потім – “Богун”), якою керував П. Олійник (Еней, Роман). З часом у північно-східному регіоні Рівненщини на кордоні з Житомирщиною була створена Східна група, або військова округа “Верещаки” (пізніше – “Тютюнник”), під командуванням Ф. Воробця (Верещаки).
Поряд з військовими округами (групами) УПА створювались військові надрайони і райони, які очолювались командантами. Командирам військових округ (груп) підпорядковувались коменданти запілля, які здійснювали керівництво тереновими справами, сільською самообороною. Система військових надрайонів і районів забезпечувала організаційний зв’язок УПА з територіальними структурами ОУН(Б).
Паралельно з розгортанням бойових частин УПА велась активна робота зі створення розгалуженої мережі сільської самооборони. Так, у доповіді начальника СС і поліції регіону “Росія-Південь” командуючому військами оперативного тилу групи армій “Південь” від 30 червня 1943 р. повідомлялось, що командування українських повстанців “планує чітко організувати на селах придатне до військової служби населення”. Нацисти вважали, що зазначеною роботою охоплена значна територія на Волині-Поліссі. Надалі боївки сільської самооборони набули усталеної назви: “самооборонні кущові відділи” (СКВ), які грали роль резерву для посилення бойової діяльності повстанської армії.
Найвищою тактичною одиницею УПА був курінь (500-700 бійців), до якого входили три-чотири сотні. Кожна з них нараховувала 100-150 бійців і мала три стрілецькі чоти і одну чоту важких кулеметів. Чота (30 бійців) складалася з трьох роїв, по 8-10 бійців кожний. Нерідко з оперативною метою три і більше куренів об’єднувались у загони або бригади, що було характерним для УПА-Північ. Поширеним було зведення різних бойових одиниць у формування непостійного складу і неусталеної чисельності: відділи і підвідділи.
Після III надзвичайного великого збору ОУН (серпень 1943 р.), коли було вирішено поширити діяльність УПА й на терени Галичини, відбулася широка реорганізація територіальних структур повстанської армії. На початку 1944 р. УПА на Волині-Поліссі була перетворена в УПА-Північ. На базі відділів Української народної самооборони (УНС), які виникли ще в липні-серпні 1943 р. в дистрикті “Галичина”, була створена УПА-Захід. 26 січня 1944 р. наказом Головної команди УПА командирами УПА-Північ і УПА-Захід призначалися майори Омелян Кримський (Д. Клячківський) і Ростислав Вишитий (В. Сидор).
Спочатку УПА-Захід складалася з шести військових округ, які охоплювали територію Дрогобицької, Львівської, Станіславської, Тернопільської і Чернівецької областей, а також так звані закерзонські терени Польщі й іменувалися: військова округа № 1 “Башта”, військова округа № 2 “Буг”, військова округа № 3 “Лисоня”, військова округа № 4 “Говерла”, військова округа № 5 “Маківка”, військова округа № 6 “Закерзоння”. В подальшому кількість військових округ скоротилася до чотирьох. Кожна військова округа складалася з тактичних відтинків, яким підпорядковувались бойові одиниці: курені та відділи.
Розгортання бойових формувань УПА-Захід не залишилося поза увагою німців. 9 лютого 1944 р. в одному з документів німецького командування зазначалося, що “український національний рух (Бандери) поширився також на заселену українцями територію Галичини”. При цьому підкреслювалось, що “на випадок відступу німців з Галичини УПА готується повністю усунути поляків і самій взяти владу…”
Поряд з УПА-Північ та УПА-Захід Головна команда УПА намагалася створити ще й УПА-Південь і УПА-Схід, щоб у такий спосіб охопити діями повстанської армії всю територію України. Але ці заходи не вдалося здійснити через низку причин: нестачу кадрів і озброєння, відсутність великих лісових масивів і підтримки населення, активну протидію спочатку німців, а потім більшовиків.
Тим часом з кінця 1943 р. і до літа 1944 р. на території Кам’я-нець-Подільської, Вінницької, південної частини Житомирської та Київської областей діяли під назвою УПА-Південь загони, курені і відділи Південної військової округи “Богун” УПА-Північ, а також військової округи “Лисоня” УПА-Захід. Щодо УПА-Схід, то вона ідентифікується з діяльністю у північних районах Житомирщини і Київщини бойових формувань Східної військової округи “Тютюнник” УПА-Північ.
Ще від початку створення УПА її Головна команда і провід ОУН(Б) усвідомлювали необхідність залучення до лав повстанської армії представників інших національностей, які мешкали в Україні або ж тимчасово перебували на її території. Такий підхід цілком відповідав тезі про необхідність створення фронту народів, поневолених імперіалізмами Берліну і Москви. У цьому контексті базою для комплектування УПА стали радянські військовослужбовці – оточенці або ж полонені, котрі втікали з німецьких таборів, а також ті особи, які примусово служили у так званих “добровільних” військових формуваннях вермахту.
Усвідомлюючи значення цього питання, Головна команда УПА у зверненні “Українці!” (червень 1943р.) закликала місцеве населення всіляко допомагати “чуженаціональним воякам”, які втекли з німецького війська, направляти їх до УПА, де вже існують “національні партизанські відділи поневолених народів”. Побачила світ і листівка “Добровольці! (при німецьких військових частинах)”, де останні у зв’язку з відступом німців заохочувалися до переходу в УПА, щоб спільно “продовжити збройну боротьбу проти московських банд”. Від імені Головної команди УПА вийшли й листівки “Грузини!”, “Татари Поволжья!”,”Сини Туркменії!”, “Казахи, башкири, калмики, удмурти!”, “Узбекские аскери!”, “Армяне!”, “Азербайджанци!” та ін.
Вважається, що першими прийшли до УПА навесні 1943 р. татари. Влітку того ж року в складі повстанської армії створюються окремі відділи з вірменів, грузинів, узбеків. Всього в УПА налічувалося 15 національних відділів.
Але процес залучення нацменшин, особливо з числа народів СРСР, йшов повільно. З цього приводу у звіті Служби безпеки військової округи УПА “Заграва” за вересень-жовтень 1943 р. констатувалося: “…Ми досі не використали у більшому масштабі жодної національної меншини на нашій території для боротьби з ворогами, передусім червоними”. Це спонукало провід ОУН і Головну команду УПА до більш рішучих дій. 21-22 листопада 1943 р. з їх ініціативи на Волині відбулася І конференція поневолених народів Сходу Європи і Азії. За розрахунками її організаторів, в числі яких був і головний командир УПА Р. Шухевич, зазначене зібрання мало сприяти створенню “могутнього протибільшовицького фронту” і залучити до “спільної боротьби проти німців і більшовиків – вояків різних національних відділів, що існували при німецькій армії і складалися з колишніх полонених Червоної армії”.
Однак з огляду на військово-політичне становище, яке склалося внаслідок швидкого падіння німецької оборони на Дніпрі і захоплення радянськими військами стратегічних плацдармів на Правобережній Україні, ідея створення “могутнього протибільшовицького фронту” виявилася малопродуктивною. За словами відомого діяча ОУН і УПА Й. Позичанюка, ініціаторам згаданої конференції “не вистачило послідовності, об’єктивних матеріальних можливостей закріпити й поширити вдало започатковане діло, проводячи його до максимального завершення…
Заради об’єктивності треба зазначити, що хоч ОУН-УПА йшли на створення “чужонаціональних” відділів, однак ставлення до них було насторожене. Так, у військовій інструкції ОУН на час переходу фронтів (січень 1944 р.) рекомендувалося комплектувати з “союзних нам народів” лише “окремі невеликі підвідділи” і не творити “суцільних з’єднань”, дислокувати ці формування окремо від основних сил УПА, перевіряти “у боях з ворогом їх бойову і моральну вартість та політичну цінність”.
Такий підхід до “чужонаціональних” вояків не був випадковим, адже багато з них перейшли до УПА з метою воювати насамперед проти німців. Вони були переконані, що українські повстанці діють спільно з радянськими партизанами, адже серед населення Волині-Полісся вояків УПА часто-густо називали “українською партизанкою”. Коли ж на західноукраїнські землі на початку 1944 р. прийшла Червона армія, то переважна більшість бійців “чужонаціональних” відділів перейшла до загонів радянських партизанів. У цьому контексті слід погодитись з думкою Л. Шанковського, що “під час останньої світової війни не було таких умов, щоб спільна боротьба поневолених народів в лавах УПА могла закінчиться тривким успіхом”.
Разом з тим не можна обминути увагою один цікавий факт: як свідчить радіограма командира партизанського з’єднання О. Сабурова від 15 лютого 1944 р. до УШПР, “40 % складу УПА не є українцями”. Серед них називалися інгуші, осетини, черкеси, турки, частково росіяни. Коли ж глянути на український склад повстанської армії, то за свідченнями одного з командирів УПА Є.Басюка (Чорноморець) на 1944р. серед старшин і стрільців УПА галичани становили 60%, волиняни – 30%, наддніпрянці – 10%. В соціальному відношенні переважна більшість вояків УПА походила з селян, при цьому їх основу складали середняцькі і бідняцькі елементи.
Від березня 1943 р. й до березня 1944 р., коли завершився процес об’єднання відділів УПА на Волині-Поліссі із загонами УНС Галичини у загальноукраїнську повстанську армію, Головна команда і Головний військовий штаб УПА спільно з територіальними структурами ОУН домоглися перетворення повстанських відділів у досить потужний бойовий організм, який за сприятливих умов міг успішно діяти проти невеликих підрозділів вермахту і Червоної армії. Так, 14 листопада 1943 р. командир партизанського з’єднання І. Шитов повідомив УШПР: “Згідно агентурних даних і документів націоналістів видно, що націоналісти продовжують спішно формувати і навчати тактиці сучасного бою свою армію…”
Протягом року, за вкрай несприятливих обставин, керівництво ОУН спромоглося вирішити питання організованого набору кадрів для повстанської армії, забезпечити їх військовий вишкіл, здійснити через систему спеціальних шкіл підготовку старшин і підстарший, накопичити значні запаси зброї, набоїв, спорядження, продовольства тощо. Була розроблена низка важливих оперативних документів – інструкцій, настанов, правильників. Серед них, наприклад, проект Дисциплінарного статуту УПА (1943 р.), “Бойовий правильник піхоти” (1944 р.), “Інструкція розвідчої і контррозвідчої служби” та ін. Важливого значення надавалося публікації на сторінках часописів УПА “До зброї” і “Повстанець” (1943-1944 рр.) матеріалів з питань військового мистецтва. Ось назви деяких із них: “Про розвідку”, “Як боротись з танками”, “Про військову дисципліну”, “Бої в лісі”, “Про військову таємницю”, “Про рейди”, “Напад повстанського відділу на ворожі об’єкти” та ін.
Розглядаючи повстанську армію як зародок майбутньої Української армії, Головна команда УПА прагнула вже відразу надати своїм формуванням усіх ознак регулярного війська. В наказі ГК від 25 серпня 1943 р. “Командирам, політичним керівникам і стрільцям” підкреслювалась вимога “піднести значення і авторитет всіх командирів, функційних, підстарший і старшин”. А 27 серпня Головна команда УПА видала наказ, який вводив у повстанській армії військові ступені. У преамбулі цього документа підкреслювалося, що перетворення “бойових відділів” в один військовий організм під назвою “Українська повстанська армія” викликало потребу “організації цієї армії на засадах сучасної техніки і метод війни”, “упорядкування взаємовідносин між поодинокими вояками, бойовими частинами і командним складом”. Згідно з наказом всі вояки УПА йменувалися козаками і ділилися на три групи: козаки-стрільці, підстаршини і старшини. В УПА вводилися військові ступені і ранги: підстаршинські, старшинські й генеральські.
19 грудня 1943 р. Головна команда і Головний військовий штаб УПА видали “Інструкцію 4.3/11 про військові ступені і функції”, які розвивали вищезгадані документи. Особовий склад УПА, а потім і майбутньої Української армії становили: а) рядові; б) підстаршини; в) старшини; г) генерали. Встановлювались такі старшинські й генеральські чини: хорунжий, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник, генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник, маршал. Були започатковані й бойові нагороди УПА: Бронзовий хрест Бойової заслуги, Срібний хрест Бойової заслуги (І і II класи), Золотий хрест Бойової заслуги (і і II класи). Робилися спроби ввести для особового складу УПА й військову уніформу, були розроблені деякі ескізи, але далі справа не пішла через брак часу і необхідних ресурсів.
Таким чином, оцінюючи діяльність керівництва ОУН стосовно розбудови УПА, слід підкреслити, що фактично впродовж одного року у цьому напрямку був досягнутий помітний результат, який робить честь тим командирам і провідникам, котрі стояли у витоків організації повстанської армії. Новостворене військо швидко заявило про себе як про силу, здатну впливати на ситуацію у північно-західному регіоні рейхскомісаріату Україна і в дистрикті “Галичина”. Це усвідомили і німці, і більшовики. Від цього часу обидві сторони, і німецька, і радянська, прагнули будь що ліквідувати УПА чи принаймні нейтралізувати дії повстанської армії, не кажучи вже про намагання використати цей фактор у власних інтересах.
Разом з тим слід визнати, що Головному командуванню УПА не вдалося завершити процес перетворення повстанської армії в регулярну збройну силу. На заваді цього стали як несприятливі політичні умови, коли УПА доводилося вести боротьбу на три фронти (німці, більшовики, поляки), так і брак матеріальних ресурсів, бази для їх створення, відсутність необхідної кількості командних кадрів. Не маючи в достатній кількості важкої зброї (гармати і міномети), не кажучи вже про танки і авіацію, повстанські відділи були не в змозі вести відкриті бої з переважаючими силами ворогів, а тому застосовували переважно тактику повстансько-партизанської боротьби.
Сила УПА крилася, звичайно, не в її чисельності, яка, з огляду на сказане вище, не могла бути значною. Треба відкинути фантастичні цифри про чисельність повстанської армії, почерпнуті з деяких німецьких джерел, а послатися на “Звернення” Головного командира УПА В. Кука від 14 жовтня 1952 р., де говориться, що з кінця 1942 р. “УПА виросла у понад 100-тисячну добре організовану, вишколену і озброєну бойову силу”. А це значить, що через лави повстанської армії за період з кінця 1942 р. до вересня 1949 р., тобто до часу самоліквідації УПА, пройшло понад 100 тис. чоловік. Заслуговують уваги також дослідження П. Содоля (США), який зазначає, що “свою найвищу чисельність УПА осягнула 1944-го, та що цей рівень ніколи не перевищував цифру 25—30 тис. вояків.
30 тис. вояків у лавах УПА на середину 1944 р., які користувалися широкою підтримкою місцевого населення і застосовували у збройній боротьбі повстансько-партизанську тактику, становили реальну загрозу тилу будь-якого противника: і для німців, і для більшовиків. Сила УПА полягала перш за все у глибокій національній свідомості, ідейній загартованості переважної більшості її кадрів, що досягалося шляхом цілеспрямованої політвиховної роботи. Ця робота мала своїм завданням “підвищити боєздатність війська і підготувати кожного військовика твердо стояти на сторожі державних інтересів українського народу”.
Водночас є всі підстави стверджувати, що УПА була б не в змозі гідно протистояти всім своїм ворогам, якби вона не опиралася на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН(Б), своє запілля. Саме воно стало міцним фундаментом, на якому базувалися життєдіяльність і боєздатність повстанської армії. Досвід боротьби радянської влади проти українського визвольного руху в повоєнні часи показав, що без ліквідації підпільних структур ОУН зламати опір УПА було б майже неможливо.
Як бачимо, у 1942-1943 рр. на Поліській Волині діяли загони збройної української оборони трьох формацій – ОУН Бандери, ОУН Мельника і “Поліської Січі” Боровця. Були спроби добровільно об’єднати ці сили, але вони не дали бажаних результатів. Проте таке об’єднання відбулось під дією сильнішої сторони (бандерівської).
У серпні 1943 р. курінь УПА “Заграва” роззброїв загони Боровця і мельниківські відділи. Значна частина їх особового складу влилась до УПА під керівництвом бандерівського проводу.
Довго серед прибічників тієї чи іншої формації йшли суперечки щодо того, коли ж дійсно і ким був покладений початок УПА. Більшість дослідників вважає, що вона створена проводом ОУН (Б).
Озброєння та господарське забезпечення УПА від самого початку озброювалася зброєю, здобутою на ворогові. Насамперед це була зброя, здобута в німецько-польській війні. Ця зброя була тоді закопана в лісових криївках. Залишилась зброя ще й з часів Першої світової війни. При відступі Червоної Армії, вдалося назбирати частину її зброї. За гроші й харчі вдалося також купувати зброю у солдат мадярської, словацькою та італійської армій, звичайно ж, після проведення серед них відповідної пропагандистської роботи. Згодом все більше зброї надходить німецької, внаслідок засідок та наскоків на німецькі склади амуніції і т.д. Особливо багато німецької зброї було здобуто при відступі нацистів з України. Здобута зброя та амуніції УПА розподілялась рівномірно по території і складувалась в криївках.
Обмундирування УПА було найрізноманітніше, бо його добували на різних ворогах. Трофеями боїв німцями були німецькі уніформи. Деякі частини мали мадярські уніформи, інші – словацькі. А багато воювали взагалі, в цивільному одязі, визначаючись лише мазепинкою й тризубом.
Бойовим забезпеченням УПА займалось спеціальне відомство – оргмобвідділ, якому підлягали всі склади зброї та зброярні. Збройно-амуніційні пункти розміщувались на території таким чином, щоб після кожного бою можна було до них добиратись. У лісових криївках УПА мала також харчові пункти. Але користуватись ними можна було лише під час блокади або облави. В звичайних умовах харчі для загону УПА заготовляли активісти ОУН в найближчих селах. Що стосується такого важливого виду бойового забезпечення як зв’язок, то слід відмітити, що технічні засоби застосовувались мало. Не було необхідної кількості ні апаратів, ні навченого персоналу. Єдиним надійним засобом передачі інформації через зв’язкових. З цією метою була створена ціла мережа комунікаційних ліній зв’язку. Головним транспортним засобом були підводи. Автомашин була невелика кількість, були великі труднощі з бензином, запаси якого були в руках німців.
Таким чином, ми розглянули, які ж джерела та традиції збройної боротьби лягли в основу створення УПА, в яких історичних умовах вона виникла і якої набула організаційної структури.
Антибільшовицька боротьба ОУН і УПА в роки війни
Збройний виступ ОУН навесні 1943 р. і організація УПА на Волині-Поліссі започаткували активні дії українських націоналістів на протибільшовицькому фронті. На початку 1943 р. від радянських партизанів почали надходити відомості про активізацію націоналістичних формувань. 23 лютого того ж року від Сумського партизанського з’єднання до УШПР надійшла інформація, що на території Рівненської області українські націоналісти роззброюють і знищують дрібні групи партизанів.
Такий перебіг подій спонукав партизанів до упереджених дій щодо націоналістів. Під час рейду в лютому 1943 р. по північних районах Рівненської області Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака увесь особовий склад, командири рот і батальйонів були попереджені, що вони просуваються по території, що контролюється націоналістами. З огляду на зазначене висувалася вимога підвищити пильність і обережність, тримати зброю напоготові, під час проходження через населені пункти не заходити до хат. 25 лютого вказане з’єднання здійснило першу операцію проти націоналістів щодо знищення низки населених пунктів на території Людвипольського району. Однак до бойового зіткнення справа на дійшла, бо націоналісти уникали сутичок.
Тим часом створення УПА на Волині-Поліссі та розгортання її бойових формувань, їх прагнення закріпити за собою цей терен посилило конфронтацію між націоналістами і партизанами. В квітні-травні 1943 р. зіткнення червоних партизанів з українськими повстанцями (бульбівцями і УПА) стають все частішими. Як писав у своєму звіті керівник партизанського руху Кам’янець-Подільської області С. Олексенко, “з квітня 1943 р. націоналісти почали відкрито переслідувати партизанів. Стали нападати не тільки на дрібні групи, але й на більші загони.
Загострення стосунків між українськими повстанцями і червоними партизанами навесні 1943 р. було викликане не лише загальним ворожим ставленням українського руху опору до перспективи повернення радянської влади, але й обумовлювалось оперативними обставинами. В цей час на території Волині-Полісся, у північно-східній частині регіону були зосереджені найбільш боєздатні партизанські формування. У зв’язку з цим УШПР планував створити постійний плацдарм у вигляді партизанських країв і зон для ведення бойових дій у західному і південно-західному напрямках. Ці плани партизанського командування створювали не лише загрозу запіллю ОУН і УПА, включаючи й людські ресурси, але й обмежували зону їх бойової діяльності.
З огляду на вказане УПА намагалася за будь-яку ціну не допустити в контрольовані повстанським рухом райони загони партизанів. 19 червня 1943 р. до ЦК КП(б)У надійшла інформація від командирів з’єднань Кам’янець-Подільської області С. Олексенка та І. Шитова. В ній повідомлялося, що їхні загони з валкою поранених, просуваючись у напрямку білорусько-українського Полісся до партизанського аеродрому О. Сабурова, були атаковані і оточені великими силами націоналістів. Після триденного бою партизани, не зумівши прорватися на північ, змушені були відступити з відчутними втратами.
Подальшим поштовхом для посилення протиборства між ОУН-УПА і радянськими партизанами став рейд в Карпати Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака (червень-вересень 1943 р.). Поява у Галичині згаданого з’єднання не тільки викликала паніку в місцевих німецьких адміністративних установах, але й дуже серйозно занепокоїла бандерівське керівництво. Безпомічність нацистської влади у боротьбі з партизанами-ковпаківцями і симпатії до них з боку окремих груп українського населення змусили провід ОУН(Б) приступити до створення в дистрикті “Галичина” Української народної самооборони (УНС). В політичному звіті Дрогобицького обласного проводу ОУН за липень 1943 р. наголошувалося, що “народ перестрашений удачним рейдом большевицьких партизанів, з цього витягає прямий висновок та віщує скорий прихід большевицької влади…”.
15 липня 1943 р. провід ОУН дав вказівку своїм територіальним структурам приступити до негайного формування відділів УНС і водночас розповсюдив листівку “Українці!” В ній підкреслювалась слабкість нацистів та їх нездатність впоратися з радянськими партизанами, а також наголошувалось, що червоні партизани збираються “у морі крові втопити українську самостійницьку ідею”, “внести хаос в українське національне життя Галичини”. Листівка закликала до створення УНС і боротьби з “большевицькою партизанкою”.
Щойно сформовані й нечисленні відділи УНС не становили серйозної загрози Сумському партизанському з’єднанню, але вже в серпні 1943 р. вони здійснювали напади на невеликі групи партизанів, які відходили з гір і прямували на Полісся. Хоча П. Мірчук пише, що відділи УНС в Карпатах швидко розбили радянське партизанське з’єднання, це не відповідає дійсності. Основні втрати партизанів припали на бої з німецькими військами.
Тим часом дії УПА проти партизанів не вщухали, хоч треба визнати, що націоналісти, як правило, атакували невеликі партизанські загони, нападали на партизанські табори, диверсійні й розвідувальні групи. В липні 1943 р. відділи УПА оточили в с. Теремне Острозького району Рівненської області загін кам’янець-подільських партизанів ім. Ф. Михайлова під командуванням А. Одухи. За даними обох сторін, бій мав безкомпромісний характер і продовжувався майже три доби. Партизани, маючи нестачу набоїв, прорвалися з оточення з втратами. Згадуючи цей бій, комісар загону Г. Кузовков говорив, що націоналісти билися завзято. За його словами, він ніколи не зустрічав такого фанатизму в боротьбі і визнав, що оунівці «б’ються краще німців».
15 серпня 1943 р. начальник Рівненського обласного штабу партизанського руху В. Бегма доповів УШПР, що відбуваються постійні збройні сутички партизанів з націоналістами, які нападають на диверсійні групи, не допускають їх до залізниці Ковель-Сарни. У зв’язку з цим проти УПА були кинуті чотири загони Рівненського партизанського з’єднання № 1.
Напруження в боротьбі між червоними партизанами і ОУН-УПА не спадало. 10 вересня 1943 р. до ЦК КП(б)У і УШПР надійшло повідомлення, що на початку місяця Рівненське партизанське з’єднання № 2 і загін Ярового провели чотири бої з УПА, угруповання якої нараховувало понад тисячу вояків з гарматами і мінометами. У зв’язку з відсутністю патронів партизани були змушені ухилятися від сутичок.
Наприкінці вересня 1943 р., за свідченнями відомого командира УПА Ю. Стельмащука (Рудий, Кайдани), питання боротьби з радянськими партизанами розглядалося на спеціальній нараді за участю командира УПА на Волині-Поліссі Клима Савура. Було домовлено атакувати і знищити силами груп “Турів” і “Заграва” партизанське з’єднання під командуванням О. Федорова. Однак завдати скоординованого удару не вдалося. Спроби Рудого (група “Турів”) власними силами здійснити наступ на позиції червоних партизанів в районі Любешова були легко відбиті. 2 листопада 1943 р., зустрівшись з Климом Савуром, Ю. Стельмащук висловив думку “про недоцільність вести дальшу боротьбу проти партизанів”, з чим командир УПА погодився.
Восени 1943 р. масштаби збройного протиборства між червоними партизанами й силами українського руху опору помітно посилились у порівнянні з весняно-літнім періодом. В одній з праць, присвяченій УПА, говориться, що впродовж жовтня-листопада 1943 р. українські повстанці провели з партизанами 54 бої, в той час як з німцями – 47. Це підтверджують й радянські джерела.
Посилення боротьби між українськими повстанцями і червоними партизанами наприкінці 1943 р. було об’єктивно неминучим. У зв’язку з тим, що лінія фронту стрімко наближалася до західноукраїнських земель, які становили запілля визвольного руху, спроби партизанів закріпитися в західному регіоні становили смертельну небезпеку для УПА. За партизанами йшла Червона армія, за нею – радянська влада з карально-репресивним апаратом. Щоб гідно протистояти цій загрозі, українські націоналісти мали згортати протинімецький фронт і ще до приходу радянських військ спробувати очистити свої терени від червоних партизанів і тих елементів, котрі розглядалися як потенційні “агенти Москви”.
Хоч протиборство УПА та інших сил українського руху опору з червоними партизанами було неминучим, його не можна в цілому розглядати як безперервну низку боїв і збройних сутичок. Обидві сторони намагалися уникати відвертих і тривалих зіткнень. Українські повстанці обумовлювали таку тактику необхідністю збереження власних сил в очікуванні взаємного знекровлення імперіалізмів Берліна і Москви. Партизани, виходячи з вказівок своїх керівних центрів, вважали своєю основною метою руйнування тилу німецької армії в Україні.
Боротьба між партизанами і УПА не обмежувалася суто військовою сферою. Українські повстанці намагалися нейтралізувати впливи партизанів на населення, а також всіляко перешкоджати їм в заготівлі продовольства. Бойові дії між загонами червоних партизанів і українськими повстанцями завжди носили впертий і непоступливий характер. “Боротьба з червоними партизанами, – писав Л. Шанковський, – була куди складніша за боротьбу з німцями. Партизани – це був бойовий, відважний і жорстокий противник, що знав мову і місцеві умови та вмів прекрасно маскуватися. У боротьбі з цим противником УПА здобувала важливий досвід для прийдешньої боротьби”. З свого боку, радянська сторона визнавала УПА більш небезпечним противником, ніж німців.
Не дивлячись на те, що в тактиці і методах бойових дій партизанів і українських повстанців було багато спільного, однак кожна із сторін в боротьбі між собою мала плюси і мінуси. Червоні партизани, як правило, мали перевагу в озброєнні, в їхніх загонах було багато кваліфікованих офіцерських кадрів, а також осіб сержантського і рядового складу Червоної армії і НКВС, котрі мали бойовий і оперативний досвід.
Що стосується УПА, то в своєму запіллі вона відчувала більшу допомогу від місцевого населення, ніж партизани. І ця обставина давала повстанцям значні переваги у веденні розвідки, встановленні місць дислокації свого противника, дозволяла контролювати його рух по теренах, вирішувати питання забезпечення продовольством і переховування поранених і хворих бійців. Відмінне знання місцевості було однією з важливих переваг УПА над червоними партизанами, котрі прийшли на територію Західної України з-за Дніпра.
Таким чином, говорячи про проти більшовицький фронт УПА в 1943 р., необхідно підкреслити, що він в цей період спрямовувався проти радянських партизан і мав на меті паралізувати їхні дії, не допустити їхнього проникнення на західноукраїнські терени. Повстанським відділам вдалося частково обмежити діяльність партизанських формувань на території Волинської і Рівненської областей, а також перешкодити їх просуванню в Галичину. Поодинокі сутички між загонами червоних партизанів і УПА навесні 1943 р. вже влітку і восени набули характеру впертих і безкомпромісних боїв, кількість яких постійно зростала. Разом з тим в районах Правобережної України, окупованих гітлерівцями, ОУН і УПА не склали серйозної конкуренції радянським партизанам, тому що не користувалися підтримкою місцевого населення, хоч і докладали багатьох зусиль, щоб опанувати вказані терени.
Тим часом протиборство ОУН і УПА з червоними партизанами було лише прологом до тієї боротьби, яка мала розгорнутися внаслідок переміщення лінії фронту із сходу на захід. І ця обставина не могла не бентежити більшовиків. Вони поступово усвідомлювали, що дії українських повстанців можуть перетворитися у фактор, який гальмуватиме наступ Червоної армії на території Західної України.
Ще у той час, коли радянські війська розгорнули боротьбу за плацдарми на Правобережній Україні, НКДБ УРСР інформував УШПР (26 жовтня 1943 р.), що вище керівництво надає “великого значення сильно зрослій активності бандерівської ОУН і збройним діям створеної нею “Української повстанської армії”. Тому у заходах ЦК КП(б)У і УШПР на 1944 р. приділялася значна увага організації рейдів партизанських з’єднань і загонів по західних теренах, особливо в райони Галичини. Перед ними ставилося завдання не тільки діяти на німецьких тилових комунікаціях, але й поряд з цим, по можливості, вести боротьбу з ОУН і УПА.
Новий 1944 р. мав стати серйозним іспитом для українського визвольного руху, його бойової сили – Української повстанської армії. У цей період перед ОУН і УПА стояло завдання не лише продовжувати боротьбу з червоними партизанами, але й бути готовими протидіяти у випадку необхідності радянським військам, а головним чином всіляко перешкоджати відновленню радянської влади в західному регіоні. Найбільший тягар довелося нести у цей час формуванням УПА-Північ, які діяли на Волині-Поліссі. На початку 1944 р. до ЦК КП(б)У і УШПР все частіше почали надходити повідомлення про дії УПА, їх загрозу тилу радянських військ. Від командування Чернігівсько-волинського партизанського з’єднання надійшла доповідна записка, в якій пропонувалося спрямувати проти УПА на Волині-Поліссі 2-3 партизанських формування.
Тим часом партизанські з’єднання і загони, чисельністю до 17 тис. бійців, намагалися пробитися на територію західної частини Волині і вийти звідти в Галичину. Вони зустріли впертий спротив УПА. Вже 17 січня 1944 р. командир з’єднання Л. Іванов доповів УШПР, що його загони біля с. Великий Обрив зустріли збройний опір націоналістів. Великі сутички з українськими повстанцями партизани мали 18-19 січня 1944 р.
21 січня 1944 р. начальник УШПР інформував першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, що українські повстанці, котрі до вступу на територію Західної України Червоної армії не вели відкритої організованої боротьби проти партизанів, останнім часом нападають на них “значними збройними силами”. За даними штабу, “загони Бегми і Таратути з 4 по 8 січня 1944 р. в районі Озеро-Кідри-Канониче-Нівецьк (20-30 км на північний захід від Сарн) вели великі бої з загонами УПА (українськими націоналістами)”. За період з 1 січня по 10 березня 1944 р. Житомирська партизанська дивізія ім. М. Щорса (командир – С. Маліков) мала 26 бойових зіткнень з УПА.
В цей же час партизанський командир О. Федоров доповів ЦК КП(б)У і УШПР, що на території Волинської і Рівненської областей українські націоналісти ведуть боротьбу проти партизанів, влаштовують засідки, нападають на розвідників і зв’язківців, мінують підступи до залізниць, внаслідок чого мають місце втрати серед особового складу.
Найбільш точно і влучно охарактеризував ситуацію в західних областях України заступник начальника УШПР полковник І. Старінов, який в цей час перебував у партизанських з’єднаннях, котрі намагалися пробитися в Галичину. В радіограмі від 15 березня 1944 р. до Т. Строкача він повідомляв: “Загони, які перейшли в тил ворога на ділянці Тернопіль-Проскурів, вели жорстокі бої з націоналістами, і не тільки в селах, але й в лісах, зазнали великих втрат”. В наступному повідомленні від 17 березня 1944 р. І. Старінов попереджав, що на території Тернопільщини радянським партизанам доведеться важче, ніж в Німеччині. Підсумовуючи особисто побачене, він зробив такий красномовний висновок: “Четверту війну воюю, але ніколи не зустрічав такого ворожого середовища, як у звільнених районах Тернопільської області”.
З великими труднощами з огляду на дії ОУН і УПА проходив рейд з’єднання М. Наумова в Дрогобицьку область (січень-березень 1944 р.). Хоч партизани зуміли пробитися через Волинь у Львівську, а потім і Дрогобицьку області, однак втриматися там вони не зуміли. У своїх радіограмах до ЦК КП(б)У і УШПР командир відзначав, що будь-яка поява партизанів неодмінно наражалася на атаку загонів УПА. Розглядаючи Червону армію як інструмент захисту більшовицького режиму, керівництво ОУН і УПА об’єктивно не могло не вживати заходів щодо підриву боєздатності та ефективності цього інструменту. Звичайно, мова не йшла про відкриті бої повстанців з регулярними радянськими військами, фронтовими частинами. Не дивлячись на те, що акцент в діях УПА проти Червоної армії робився не на силові акції, а головним чином на агітаційно-пропагандистську роботу щодо розкладення особового складу, проте повстанські відділи вели також і диверсійно-підривну роботу в тилу радянських військ, не кажучи вже про збирання розвідувальної інформації, споживачами якої були німці.
Перші зіткнення відділів УПА з радянськими військами відбулися у смузі військ 1-го Українського фронту на Волині -Поліссі. Так, за період з 7 січня по 2 березня 1944 р. в тилу 13-ї армії було зафіксовано до 200 нападів загонів УПА-Північ на невеликі колони з військовим майном, на дрібні групи військовослужбовців. У запіллі радянських військ в цей час діяли й формування УПА-Південь (південна частина Рівненщини, Кам’янець-Подільська та Вінницька області). За неповними даними, в січні-серпні 1944 р. українські повстанці провели 24 бої, не рахуючи дрібних зіткнень.
Пізніше інших формувань повстанської армії боротьбу в тилу радянських військ розпочали відділи УПА-Захід. За даними Тернопільського обкому КП(б)У за станом на 1 червня 1944 р., вже в квітні-травні ц. р. на території області “було відмічено ряд нападів бандгруп УПА на дрібні військові підрозділи й окремих бійців Червоної армії”. 7 квітня 1944 р. в районі сіл Люлинці і Буни Крем’янецького району загін УПА чисельністю 200 чоловік напав на валку Червоної армії і відбив дві автомашини і гармати. 28 квітня ц. р. в селі Іловці Малі Новоселицького району відділ повстанців (200 чол.) атакував групу черво-ноармійців, внаслідок чого було вбито і поранено 8 вояків. А впродовж квітня місяця в районі сіл Борщівка, Радомил, Свинухівка повстанцями було обеззброєно і вбито 18 радянських бійців.
Активні дії українських повстанців у тилових районах 1-го Українського фронту, а також невтішні результати звернення радянської влади від 14 лютого 1944 р. “До учасників так званих “УПА” та “УНРА” змусили більшовицьке керівництво розпочати широку протиповстанську боротьбу. Вже в середині березня 1944 р. за погодженням з Москвою у Рівному було створено оперативний штаб для боротьби з ОУН і УПА. З метою організації його роботи сюди прибули заступники народного комісара внутрішніх справ СРСР С. Круглов та І. Сєров.
Наймасштабніший бій між більшовицькими силами і українськими повстанцями відбувся 22-25 квітня 1944 р. під Гурбами в районі Кременецьких лісів. Тут, в лісовому масиві, було зосереджено 4-5 тис. вояків повстанської армії, котрі належали до УПА-Південь і мали стати основою для розгортання УПА-Схід. За даними середовища УПА, сили противника нараховували до 30 тис.
солдатів і офіцерів військ НКВС, підкріплених армійськими частинами з танками. Згідно з доповідною запискою Л. Берії від 3 травня 1944 р. Державному комітету оборони СРСР, в ході 26 боїв і зіткнень за період з 21 по 27 квітня ц. р. було вбито 2018 і захоплено в полон 1570 учасників УПА. Червоні втратили вбитими 11 і пораненими 46 чоловік. Як показав на допиті в НКВС колишній політреферент Південної військової округи “Богун” УПА-Північ В. Худенко (Остап), який складав офіційний звіт про гурбенський бій, йому подали відомості, що власні втрати УПА склали 200 вояків, більшовиків – 2 тис. чоловік. Розгромити основні сили УПА на півдні Рівненщини та півночі Тернопільщини радянському командуванню не вдалося.
Не дивлячись на масштаби контрповстанських дій, успіхи радянської сторони виглядають менш результативними, ніж затрачені сили. Так, за даними управління контррозвідки “Смерш” 1-го Українського фронту, впродовж квітня і 10 днів травня 1944 р. в ході 545 операцій проти ОУН і УПА було вбито лише 530 повстанців і підпільників. Наступ на позиції ОУН і УПА продовжувався і в літні місяці 1944 р. В серпні ц. р. на території Львівської області війська НКВС провели 220 операцій проти УПА, внаслідок чого втрати повстанців склали понад 5 тис. чоловік. А за період з 18 серпня по 9 вересня 1944 р. війська охорони тилу 4-го Українського фронту знищили на території Дрогобицької, Станіславської і Чернівецької областей майже 1500 повстанців і близько 1900 захопили в полон.
Одним з напрямків дій ОУН і УПА в запіллі Червоної армії стало зривання заходів, пов’язаних з призовом місцевого населення на військову службу. В діяльності ОУН важливого значення надавалося створенню перешкод радянській владі в організації збирання врожаю і заготівлі продовольства для Червоної армії в західних областях.
В діяльності ОУН важливого значення надавалося створенню перешкод радянській владі в організації збирання врожаю і заготівлі продовольства для Червоної армії в західних областях.
Таким чином, якщо підсумувати результати боротьби УПА на протибільшовицькому фронті в січні-серпні 1944 р. (не торкаючись Закарпаття), то можна дійти висновку, що українські націоналісти створили серйозні перешкоди Червоній армії під час звільнення західних областей України від німецьких військ, а також під час відновлення на цих теренах радянської влади. По-перше, УПА зуміла фактично зірвати плани виведення радянських партизанських формувань на територію Галичини для диверсій на німецьких комунікаціях. По-друге, активні дії повстанських відділів в тилу Червоної армії ускладнювали вирішення питань, пов’язаних з постачанням військ, поповненням їх необхідними резервами, відволікали сили для охорони тилових об’єктів; по-третє, боротьба УПА до завершення війни стала помітним гальмом у здійсненні радянською владою політичних, економічних та інших заходів у регіоні.
Таким чином, можна зробити наступні висновки:
– радянський партизансько-підпільний рух був основною формою опору німецькому окупаційному режиму на території України;
– його утворення стало результатом ціленаправлених заходів радянсько-партійного та військового керівництва, спрямованих на організацію руху опору в тилу німецьких військ для підриву його системи забезпечення та постачання;
– українські самостійницькі сили різного ідеологічного спрямування змогли сформувати в своєму середовищі військові формування, які боролись за відновлення незалежності та соборності України;
– найбільш потужною та дієздатною силою в українському національно-визвольному русі була ОУН(Б), яка змогла утворити найбільш боєздатну партизанську УПА;
– УПА виникла як форма протесту і захисту українського народу проти гітлерівського окупаційного режиму, терору польських та радянських партизан на західноукраїнських землях;
– діяльність ОУН та УПА була спрямована на відновлення державної незалежності України та її соборності;
– протистояння між УПА та Червоною армією не носило стратегічного характеру, в той час як заходи українського націоналістичного підпілля в основному спрямовувались на зрив різноманітних заходів радянсько-партійного апарату на західноукраїнських землях, боротьби з органами радянської державної безпеки та їх військових сил.
Джерело: http://kampot.org.ua/history/knugu/kybickiy_Voeno_politucna_istoria/st_5.shtml
Література:
- Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). – Львів, 2003.
- Дзьобак В. Отаман Тарас Бульба-Боровець: (Штрихи до політичного портрету). – К., 1995.
- Гунчак Т. У мундирах ворога. – Львів, 1995.
- Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1942-1943 рр. -К., 1999.
- Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1944-1945рр. -К., 1999.
- Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. -Київ-Нью-Йорк-Париж, 1993.
- Коваль М. Україна 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К., 1995.
- Коваль М. ОУН і УПА у другій світовій війні. – Український історичний журнал, 1994. – № 2,3,4,5.
- Киричук П. Історія УПА. – Тернопіль, 1991.
- Киричук Ю. Український національний рух 40-50-их років XX століття: ідеологія і практика. – Львів, 2003.
- Курас И. Ф., Кентий А. В. Штаб непокоренньїх (Украинский штаб партизанского движения в годьі Великой Отечественной войньї). – К.,1988.
- Кучер В. ОУН-УПА в боротьбі за незалежну Україну. – К., 1997.
- Трубайчук А. Друга світова війна: Коротка історія. – К.,1995.
- Мірчук П. Українська Повстанська Армія. – Львів, 1991.
- Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни. – К., 1997.
- Українська дивізія “Галичина”. Історико-публіцистичний збірник. – Київ – Торонто, 1994.
- Україна партизанська. 1941-1945. Партизанські формування і органи керівництва ними. – К.: Парламентське видавництво, 2001.
- Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси. – К., «Наукова думка», 2005.
- Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси. – К., «Наукова думка», 2005.
- Сергійчук В. Радянські партизани проти ОУН-УПА. – К.,2000.
- Мірчук П. Українська Повстанська армія, 1942-1953. -Мюнхен, 1953.
- Патриляк І. К. Легіони Українських Націоналістів (19411942). – К., 1999.
- Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН (Б) у 1940-1942 роках. – К., 2004.
- Русначенко А, Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-их роках. – К., 2002.
- Шанковський Л. Історія українського війська. Друге, доповнене видання. – Вінніпег, 1953. – Київ, 1991.
- Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. -480с.
